Дисертація присвячена всебічному теоретичному та практичному дослідженню специфіки контролю за вчиненням злочину. У роботі здійснюється аналіз сучасного стану вивчення цього виду негласних слідчих дій, виявляються проблеми, пов’язані з використанням результатів контролю за вчиненням злочину, розглядаються питання захисту прав учасників кримінального процесу, які залучені до таких заходів, вивчаються Європейські стандарти проведення контролю за вчиненням злочину. Встановлено нагальну потребу у вирішенні ряду теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із з’ясуванням: поняття та сутності контролю за вчиненням злочину в кримінальному процесуальному законодавстві України; підстав і методів проведення контролю за вчиненням злочину; форм його здійснення; проблем використання результатів проведення контролю; правових позицій Європейського суду з прав людини щодо проведення контролю за вчиненням злочину та міжнародного аспекту захисту прав людини під час здійснення таких заходів.
Розкрито зміст і сутність контролю за вчиненням злочину як виду негласних слідчих дій. Контроль за вчиненням злочину являє собою комплекс спеціальних негласних слідчих заходів, які здійснюють правоохоронні органи з метою моніторингу, виявлення, попередження та документування злочинної діяльності осіб і злочинних груп, підозрюваних у вчиненні кримінальних правопорушень. Це охоплює такі негласні методи, як оперативно-розшукові заходи, використання технічних засобів, спостереження, контрольовані операції (контрольована поставка, закупка), залучення агентів тощо. Контроль також містить заходи прихованого спостереження й участі у подіях, пов’язаних із підготовкою або вчиненням злочину, з метою отримання інформації про злочин і його учасників. Цей процес спрямований на документування подій, оперативне втручання для запобігання злочину та збирання доказів, які встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження й підлягають доказуванню.
Таємна природа контролю дає нагоду правоохоронним органам отримувати об’єктивні докази без відома підозрюваних, мінімізуючи вплив останніх на процес збору інформації. Контроль за злочином дає змогу ефективно розслідувати складні злочини, зокрема ті, які здійснюють організовані групи.
Окремо аналізуються проблеми використання результатів негласних слідчих (розшукових) дій, охоплюючи юридичні, процесуальні й етичні виклики, що виникають у процесі збору, збереження та використання доказів, які можуть бути дискредитовані та визнані судом неналежними. Розкрито поняття «дискредитація доказів», під яким розуміються такі процесуальні порушення під час здійснення контролю за вчиненням злочину, які ставлять під сумнів достовірність і допустимість доказів, що створює загрозу визнання їх неналежними судом. Запропоновано підходи до оцінки допустимості таких доказів з урахуванням законності їхнього отримання, відповідності процесуальним нормам і захисту прав людини, включно з правом на приватність, недоторканість житла та справедливий суд.
Розроблено концепцію «непрямої провокації злочину», яка передбачає залучення особи до вчинення злочину через провокаційні дії агентів держави, спрямовані на іншого учасника, за посередництвом якого створюються умови, які спонукають особу, що є кінцевим об’єктом провокації, до вчинення злочину без прямого впливу на неї. Використання маніпуляцій або обмеженого доступу до ресурсів створює відчуття загрози, що стимулює до вчинення злочину. Окремо надано визначення «провокації злочину», яка полягає у штучному створенні умов, які спонукають особу до вчинення правопорушення з метою її викриття, що не відповідає вимогам кримінального процесуального законодавства України та практиці Європейського суду з прав людини й підриває принципи справедливого правосуддя.
