Дисертація присвячена питанню онтології канону української ліро-епічної поезії в українській літературі від давнини до сучасності. В дослідженні акцентується на тому, що національне мистецтво, відображаючи світогляд, моральні та естетичні критерії життя, завжди було об'єктивним дзеркалом історії, концептом духовного опритомнення й пробудження народу. Семантична реконструкція типів ментальних структур, законів художнього мислення у фольклорі дала змогу авторові роботи простежити функції історичної трансформації полісемантичних реалій, мотифем, мотивів, міфологем фольклорних текстів у літературних творах XVII - XX ст., розкрити закономірності і специфіку міжмистецьких взаємозв'язків, показати динаміку поетичного мислення в народній та професійній культурі. Спостереження показали, що для виявлення фольклорно-літературних взаємовпливів, мистецьких традицій етносу недостатньо вивчення вербального, акціонального та міфологічного кодів кожного із цих мистецтв. Об'єктивніше вони можуть бути витлумаченими з урахуванням комунікативних структур мотивів та сюжетів,просторово-хронологічних параметрів їх функціонування, контекстуального взаємообміну і взаємозбагачення. Новим у дисертації є переосмислення фольклорного матеріалу у контексті цілісної філософської системи еволюції національної словесності, визначення українського ліро-епосу як стійкої мікросистеми єдиного світоглядного і художнього комплексу духовної культури. На тлі європейської фольклорно-літературної "історії" автором розглянуто проблему виконавської генези та інтерпретації дум, історичних пісень та їх колективного відтворення, на підмурівку яких і зросла нова та новітня українська література, склалася родово-жанрова система, гетерогенний тип культури, особливості художньої ментальності. Значна увага зосереджена на дифузних процесах поетичної природи ліро-епосу і літератури. Специфіковано особливості розвитку української літератури, що відбувався у надзвичайно складних історичних умовах, які визначили місце народної творчості як джерела енергії, творчогонатхнення для митців різних творчих інтенцій і часів; як виразника гуманістичних ідей, національної ідентичності, патріотизму; і як скарбниці високої духовності і постійно діючого імпульсу для саморозвитку культури. Хоч нова українська література пізніших часів була суголосною з процесами функціонування різних творчих методів і розвивалася за власними іманентними законами, вона залишається в рамках національного духовного і художнього генофонду, зберігаючи пам'ять фольклору, роль якого в історії української словесності така ж велика, як античності для світової культури.
