Кіхтяк О. П. Патогенетичні мішені інсулінорезистентності при цукровому діабеті типу 2 та шляхи її корекції

У дисертації здійснено порівняльну оцінку впливу метформіну, піоглітазону й глімепіриду на маркери інсулінорезистеності тканин-мішеней у клінічних умовах (хворі на цукровий діабет типу 2) та в експерименті (стрептозотоциновий діабет у щурів-самців лінії Wistar). На тлі лікування піоглітазоном знижується вміст інсуліну без суттєвих змін рівня С-пептиду, що свідчить про периферійне зв’язування інсуліну з рецепторами і зменшення його концентрації у крові. Виявлено, що зменшення величини індексу НОМА-IR під дією метформіну відбувається за рахунок зниження вмісту глюкози натще через пригнічення глюконеогенезу в печінці, а під впливом піоглітазону – внаслідок зменшення інсулінорезистентності м’язів і жирової тканини. Піоглітазон і глімепірид призводять до підвищення вмісту судинної адгезивної молекули 1. Наявність зворотного кореляційного зв’язку між вмістом судинної адгезивної молекули 1 та рівнем глюкози натще й індексом НОМА-IR, а також прямого кореляційного зв’язку з концентрацією адипонектину свідчить про участь судинної адгезивної молекули 1 в патогенезі інсулінорезистентності у хворих на цукровий діабет типу 2. Виявлено підвищення вмісту глюкагону на тлі лікування метформіном і глімепіридом. Для оптимізації лікування хворих на цукровий діабет типу 2 запропоновано схему вибору цукрознижувальних препаратів з урахуванням специфіки його дії на інсулінорезистентність різних тканин.