Кащук О. Я. Монотелітство у Візантії VII століття: доктрина, політика та ідеологія влади.

Візантійська імперія VII століття була організмом, у якому тісно переплелися держава і Церква. Релігійні процеси сильно впливали на процеси в державі. Не була винятком й монотелітська полеміка – унікальний релігійно-політичний рух, що у VII ст. набув стрімкого поширення. Монотелітство – доктрина, за якою Ісус Христос має одну спільну волю своєї людської і божественної природи. Монотелітство розвинулося з моноенергізму, за яким Христос виявляв як людські, так і божественні вчинки за посередництвом однієї бого-людської енергії. Імператор Іраклій (610–641) з метою консолідації християн запроваджував моноенергізм, за допомогою якого планував переконати монофізитів, що халкедонські християни сповідують єдність особи Христа. Це спричинило полеміку у середовищі прохалкедонських християн, яка стала зіткненням ідей про доктринальний авторитет у християнстві. Відмінність ідей випливала з вірності відмінним принципам – ікономії та акрівії. Перший допускав поблажливість у формулюванні доктрини задля політичної доцільності, тому приймав доктринальний авторитет імператора. Другий передбачав буквальне дотримання вірності науці Церкви, окресленій колегією єпископів. У протистоянні ідей про доктринальний авторитет насправді зіткнулися різні ідеології влади у християнстві, на основі яких сформувалися відмінні християнські ідентичності. У цьому протистоянні перевагу здобула еклезіальна ідентичність, що ґрунтувала християнськість на принципі чистоти віри. Він будувався на визнанні авторитету п’ятьох давніх патріархатів (пентархія).