Шевченко Т. М. Есеїстика українських письменників як феномен літератури кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Дисертацію присвячено письменницькій есеїстиці в українській літературі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Запропоновано осмислення есею як жанру, метажанру й дискурсивної практики водночас. Зокрема, обґрунтовано есей як дискурсивну практику – художньо й соціокультурно зумовлену сполуку процесів суб’єктивно-рефлексивної діяльності в певний період існування літератури. Уперше розроблений погляд на есей як практику відкрив нові перспективи осмислення цього складного феномена, насамперед, в аспекті текстуальних способів існування висловлювання, передусім, з огляду на чинники текстопородження, форми й засоби авторської (само)індентифікації, референтну подієвість, специфіку ментальної ситуації тощо. Осмислено письменницьку есеїстику кінця ХХ – початку ХХІ століття в ментативно-наративному дискурсі. Обґрунтовано ментатив як референцію до власне мислення у його мовленнєвій практиці, запропоновано поняття екзогінаратора – оповідача, який стає мислителем в есеїстичному дискурсі. Проаналізовано й форми ансамблевого об’єднання есеїстики письменників. Окремий пласт дослідження присвячено топологічно-рефлексивним особливостям письменницької есеїстики в сучасній українській літературі. Зроблено висновок про письменницьку есеїстику кінця ХХ – початку ХХІ століття як виняткову частину сучасного літературного процесу і як стійкий культурний та художній феномен мистецтва загалом.