Акуленко І. В. Ефективність використання оксалатдеградувальних бактерій в профілактиці гіпероксалурії

Сечокам’яна хвороба (СКХ) залишається актуальною медико-соціальною проблемою сьогодення. В Україні розповсюдженість СКХ посідає друге місце, серед усіх урологічних захворювань, після інфекції сечових шляхів. Перебіг захворювання характеризується явищами гострого та хронічного пієлонефриту, частими рецидивами СКХ (30-80 %), що в свою чергу призводить до виникнення ниркової недостатності, інвалідизації та смертності. Тому, все більшої актуальності набуває пошук ефективних методів лікування й профілактики даного захворювання базуючись на більш глибокому розумінні його патогенетичних механізмів. Оксалатний нефролітіаз (наявність оксалатних конкрементів в сечових шляхах) спостерігається у 50-70% пацієнтів з СКХ. Гіпероксалурія (надлишок екскреції оксалату з сечею більше 50 мг/добу) є одним із основних факторів ризику розвитку оксалатного нефролітіазу. В нормі, від 85% до 90% оксалату в організмі – є кінцевим продуктом метаболізму гліоксилової та аскорбінової кислот в печінці (ендогенний оксалат), решта 10%-15% оксалату крові – всмоктується в кишечнику (екзогенний оксалат). Зважаючи на те, що в організмі ссавців деградація оксалату відбувається за рахунок ферментів форміл-КоА трансферази та оксаліл-КоА декарбоксилази нормобіоти кишечника, одним із перспективних напрямів лікування та профілактики оксалатного нефролітіазу є більш глибоке розуміння кореляційних взаємозв’язків між рівнем загальної оксалатдеградувальної активності бактерій фекального біоптату та ендогенним гомеостазом оксалату в нормі та при вадах нирок, а також добір бактерій з вираженою оксалатдеградувальною активністю, як потенційних пробіотичних штамів для профілактики й лікування гіпероксалурії.