Дисертаційну роботу присвячено формулюванню науково обґрунтованих пропозицій, що спрямовані на удосконалення означених кримінально-правових норм (ст. 139 КК України), а також підвищення ефективності кримінального права саме у сфері належного надання медичної допомоги у відповідності з чинним законодавством особі, яка її потребує, зокрема шляхом реалізації права на охорону здоров’я й медичну допомогу, на основі комплексної та системної кримінально-правової характеристики кримінального правопорушення, передбаченого ст. 139 КК України.
Варто зазначити, що дане дослідження виконано у межах актуального на сьогодні для сучасної науки антропоцентричного напрямку, зокрема коли центром уваги держави має бути людина як суспільна істота, яка у своїй поведінці відповідно керується певними установками чи/та цінностями, що можуть регулюватись традиціями, звичаями, законом тощо.
У результаті проведення наукового аналізу теоретичного стану означеної проблеми, зокрема її законодавчого регулювання, а також практики застосування чинного законодавства, було надано важливі й істотні пропозиції для науки кримінального права, сформульовані нові положення та висновки. Зокрема здобувачем вивчено 335 теоретичних джерел, проведено наскрізний огляд законодавчого матеріалу, у якому наявні вказівки на положення щодо кримінального правопорушення, передбаченого ст. 139 КК України, проаналізовано усі 9 вироків з Єдиного державного реєстру судових рішень винесених з 2012 по 2020 рр. у частині кримінальної відповідальності за ненадання допомоги хворому медичним працівником та опитано 930 респондентів щодо означеної проблеми.
У ході дослідження встановлено витоки й ґенезу кримінальної відповідальності за кримінальне правопорушення ненадання допомоги хворому медичним працівником і сучасний стан проблеми (підрозділ 1.1).
У дисертації закладені методологічні основи щодо формування авторського підходу із визначення поняття кримінального правопорушення «Ненадання допомоги хворому медичним працівником», передбаченого ст. 139 КК України (підрозділ 1.2). З огляду на вищевказане і загального поняття кримінального правопорушення (ст. 11 КК України), а також об’єктивні й суб’єктивні ознаки даного діяння, автором сформульовано визначення цього кримінального правопорушення під яким варто розуміти: «Умисну (у виді прямого умислу для ч. 1), а за ч. 2 даної статті подвійну форму вини (до діяння умисна вина у виді прямого умислу, а щодо наслідків тільки необережність у виді кримінально протиправної самовпевненості), заборонену КК дію чи бездіяльність, суб’єкта (медичний працівник), що посягає на суспільні відносини, які виникають щодо умов із забезпечення надання медичної допомоги, у відповідності із чинним законодавством, особі, що її потребує, зокрема шляхом реалізації її права на охорону здоров’я й медичну допомогу лікарем чи іншим медичним працівником у державних або комунальних, чи приватних закладах охорони здоров’я, або науково-педагогічним працівником закладу вищої чи післядипломної освіти, що забезпечують підготовку кадрів у галузі охорони здоров’я, за наявності у нього сертифіката лікаря-спеціаліста і дозволу керівника закладу охорони здоров’я щодо надання медичної допомоги, чи фізичною особою-підприємцем, що зареєстрована й має ліцензію на провадження господарської діяльності щодо медичної практики, які полягають у ненаданні (бездіяльність) чи відмові (дія) надати медичну допомогу потерпілому, який знаходиться у фізіологічному або/та патологічному процесі, що є критичним або/та небезпечним для його життя і здоров’я, за умови, що останній саме потребує надання медичної допомоги та відсутні перешкоди, а також наявна можливість для здійснення дій щодо усунення небезпеки для здоров’я й життя потерпілого, тобто йому буде надана медична допомога медичним працівником, який відповідно до встановлених правил та чинного законодавства зобов’язаний її надавати, та спричинило (за ч. 2 цієї статті) смерть або інші тяжкі наслідки для потерпілого».
З’ясовано зміст основних чинників соціально-правової обумовленості кримінально-правової заборони, передбаченої ст. 139 КК України: а) соціально-кримінологічний чинник; б) нормативний чинник; в) етичний чинник; г) міжнародно-правовий чинник; д) культурно-історичний чинник (підрозділ 1.2).
Проаналізувавши чинники соціально-правової обумовленості даної заборони (ст. 139 КК України), варто зазначити, що наявна неоднорідність поглядів на загальні та спеціальні положення щодо соціально-правової обумовленості заборони, а також наявні суперечливі судження, що стосуються класифікаційних систем передумов криміналізації.
З огляду на зазначене вище, маємо усі підстави, аби стверджувати, що на сьогодні означена проблема на теоретичному рівні залишається не вирішеною.
