Дисертацію присвячено дослідженню кримінального процесуального та криміналістичного порядку використання електронних документів під час доказування у кримінальному провадженні. З урахуванням загальної теорії доказування, міжнародного досвіду, узагальнення та аналізу судової практики розроблено основи використання електронних документів у доказуванні.
Висвітлення обраної тематики дослідження передбачає аналіз стану наукового розроблення, визначення поняття та місця електронного документа у системі джерел доказів, проведення класифікації електронних документів, розгляд критеріїв оцінки електронних документів, окреслення способів отримання та дослідження електронних документів, а також аналіз досвіду використання електронних документів у доказуванні.
У роботі сформульовано низку положень, висновків і рекомендацій, що характеризуються науковою новизною. Проведено аналіз нормативно-правових актів, які регулюють використання електронних доказів у інших галузях права, досліджено літературні джерела у галузі кримінального процесу, криміналістики з питань використання та дослідження електронних документів. Наукову розвідку здійснено на підставі загальнонаукових та спеціально-наукових методів.
Зроблено висновок про те, що не існує єдиного визначення поняття «електронного документа» у кримінальній процесуальній науці, яке станом на сьогодні також і відсутнє у Кримінальному процесуальному кодексі України. Однак, більшою проблемою є відсутність єдиного підходу до сутності та місця електронних документів у системі доказів під час здійснення слідчої та судової практики. Встановлено, що основними особливостями електронних документів є
3
наявність метаданих, електронна форма та необхідність візуалізації електронних документів за допомогою спеціального обладнання та програм. Запропоновано авторське визначення «електронного документа» та «метаданих». Обґрунтовано віднесення електронних документів до самостійного джерела доказів у Кримінальному процесуальному кодексі.
Проведено поділ електронних документів з точки зору використання як доказу, на дві групи юридичні та технічні. Класифіковано електронні документи за стадіями виготовлення, за комбінацією метаданих, в залежності від доступу до метаданих, за ступенем захисту, за джерелом походження, за їх місцем розташування, за формою.
Встановлено, що зміст електронних документів може підтверджувати чи спростовувати загальний предмет доказування, доказовий чи допоміжний факт. Проаналізовано судові рішення та зроблено висновок про те, що електронні документи можуть доводити подію кримінального правопорушення, мотив, мету, роль учасників кримінального правопорушення, встановлювати вид і розмір завданої шкоди, тощо. За допомогою електронних документів можуть бути висунені та перевірені різні слідчі версії. З’ясовано, що визнання судом електронних документів неналежними доказами може бути пов’язане з неможливістю встановлення взаємозв’язку даних документів з предметом доказування та порушенням вимог допустимості доказів.
Звернено увагу на необхідність дослідження електронних документів з точки зору їх допустимості за чотирма основними елементами: належний суб’єкт збирання доказу; належний спосіб збирання доказу; належне джерело отримання доказу; належна форма закріплення відомостей про факти. Наголошено на необхідності правильного розмежування слідчих (розшукових) дій та заходів забезпечення кримінального провадження залежно від ступеня втручання у права та свободи громадян та можливостей отримання електронних документів як доказів.
