У дисертації досліджено теоретичні та практичні проблеми правового регулювання медичної допомоги як виду соціального забезпечення, а також сформульовано пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України в цій сфері та практики його застосування.
Обґрунтовано виділення у системі охорони здоров’я України чотирьох рівнів, а саме: наднаціонального, національного, територіального та локального і охарактеризовано особливості кожного із зазначених рівнів.
Виокремлено три етапи впровадження електронної системи охорони здоров’я: 1 етап – інформаційний; 2 етап – реалізація програми «Доступні ліки» під управлінням Національної служби здоров’я України з видачою електронних рецептів на препарати; 3 етап – прикінцевий, спрямований на формування повноцінної бази даних медичних карт пацієнтів, що допомагатиме лікарям отримувати повну інформацію про стан пацієнта, а останнім – швидкий доступ до власної інформації щодо здоров’я та сприятиме покращенню й оптимізації процесу взаємодії лікаря та пацієнта.
Дано загальну характеристику трансформації системи охорони здоров’я в Україні в умовах медичної реформи, визначено такі її характерні ознаки, як: самостійність вибору лікаря, створення спеціального органу – Національної служби здоров’я України як замовника медичних послуг, укладення договорів із НСЗУ, збільшення заробітної плати медичним працівникам у медичних закладах та ін. Досліджено правовий статус, функції та повноваження, практику діяльності НСЗУ як складової системи охорони здоров’я. Аргументовано доцільність доповнення підпункту третього пункту 3 Положення про Національну службу здоров'я України таким завданням, як вжиття профілактичних заходів щодо популяризації здорового способу життя.
Обґрунтовано необхідність доповнення переліку основних принципів охорони здоров’я, закріплених у ст. 4 Основ законодавства України про охорону здоров’я, такими принципами, як: нормативне визначення умов у сфері охорони здоров’я; неупереджена діяльність працівників охорони здоров’я; принцип охорони материнства та дитинства; розкрито їх зміст та особливості реалізації в умовах медичної реформи.
Здійснено порівняльно-правовий аналіз міжнародних стандартів медичної допомоги (акти ООН, ВООЗ, МОП, Ради Європи, ЄС) та законодавства України у цій сфері. У цілому національна практика медичної допомоги відповідає міжнародним стандартам, водночас окремі положення міжнародно-правових актів, які закріплюють стандарти в досліджуваній сфері, не знайшли свого відображення в актах національного законодавства України.
Зокрема, з метою приведення у відповідність до ст. 11 Європейської соціальної хартії (переглянутої) положень частини другої ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров’я обґрунтовано доцільність доповнення останньої положенням про створення та функціонування консультативно-просвітницьких служб, які сприяли б поліпшенню здоров’я і підвищенню особистої відповідальності в питаннях здоров’я.
Досліджено зміст права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Доведено, що право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування доцільно розглядити не як єдине право, як це передбачено в ст. 49 Конституції України, а як сукупність трьох окремих суб’єктивних прав.
У дисертаційному дослідженні визначено поняття медичної допомоги у декількох значеннях: 1) один із напрямів соціальної політики; 2) інститут права соціального забезпечення; 3) вид соціального забезпечення; 4) діяльність медичних закладів із надання медичної допомоги; 5) соціально-забезпечувальні правовідносини.
Проаналізовано співвідношення понять «медична допомога» та «медична послуга». Встановлено, що ці два поняття співвідносяться як ціле та окреме.
Здійснено класифікацію медичної допомоги як виду соціального забезпечення за низкою критеріїв.
Виокремлено та охарактеризовано основні ознаки екстреної медичної допомоги, суб’єктів її надання, зміст, місце надання.
Визначено поняття «немедичні працівники».
Доведено необхідність усунення колізії між пунктом «в» ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров’я та частиною третьою ст. 3 Закону України «Про екстрену медичну допомогу», оскільки в останній ідеться про обов’язок «громадянина України або будь-якої іншої особи», а в пункті «в»
ст. 10 Основ – тільки громадян України вживати заходів для забезпечення надання екстреної медичної допомоги іншим особам, які знаходяться у невідкладному стані.
Сформульовано поняття «взаємодопомога» як виду екстреної медичної допомоги
Розширені особливості змісту третинної (висококваліфікованої) медичної допомоги, до якого включено заходи щодо забезпечення підтримки та зміцнення здоров’я населення.
Виокремлені основні ознаки та види паліативної медичної допомоги.
З урахуванням особливостей та змісту медичної реабілітації визначено її основні ознаки.
У дисертації сформульовані й інші теоретично обґрунтовані пропозиції про вдосконалення актів законодавства в частині медичної допомоги як виду соціального забезпечення.
