Дисертаційне дослідження присвячене комплексному науковому дослідженню конституційних меж реалізації права на захист у суді. Значний обсяг робіт українських і зарубіжних дослідників стосується проблемних аспектів судового захисту прав і свобод людини і громадянина, проте малодослідженим залишається питання конституційних меж реалізації права на захист в суді. Регламентація прав неминуче призводить до встановлення їх меж, а не до широкого спектру дії. Перед юридичною наукою і практикою постає завдання з’ясувати шляхом глибокого аналізу проблематику меж конституційного права на судовий захист, механізм реалізації права на захист і ролі суду в цьому механізмі, а також напрацювання законодавчих удосконалень з вказаного питання. Норми Конституції в аспекті права на захист визначають, що права і свободи захищаються судом; кожному надано право на захист в суді; юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Судовий захист гарантується кожному, зокрема право на звернення до суду за судовим захистом і на отримання судового захисту мають громадяни, юридичні особи, іноземні громадяни, особи без громадянства. Конституція гарантує судовий захист усіх прав, свобод та охоронюваних законом інтересів. Досі тривають дискусії, чи кожне право, визначене у розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», може бути захищеним судом при відсутності чіткого механізму
(регламентації) як те, чи інше право може бути захищене. Автором висловлено власний погляд з цього питання та запропоновано його врегулювання. Констатовано, що судовий захист є інститутом конституційного та процесуального права, яке охоплює право звернення згідно з правилами підвідомчості до компетентного суду за вирішенням матеріально-правового спору: адміністративного, господарського, цивільного. Право на судовий захист базується на двох складових – права на звернення до суду для отримання судового захисту та права на отримання судового захисту. Застосування права на судовий захист для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права проводиться за допомогою звернення до відповідного суду з позовною заявою і подальше використання механізму судового захисту у межах встановленого законом процесуального порядку. Виокремлено окремі елементи змісту права на судовий захист із врахуванням міжнародних стандартів. У результаті дослідження з’ясовано, що Конституція гарантує право на захист шляхом судової перевірки, яка поширюється на будь-який юридичний спір. У процесі дослідження цього питання виявлено, що не всі юридичні спори перевіряються судом на практиці. Це зумовлено насамперед спеціальними законами та процесуальним законодавством, виписаною предметною юрисдикцією, категорією справ, з яких можна звертатись до суду і отримати судовий захист. Проаналізована практика Верховного Суду в питанні спорів, які не підлягають до розгляду в судовому порядку, свідчить про недостатність законодавчого удосконалення, врегулювання цього аспекту права. Тому формування критеріїв для визначення того, чи юридичний спір має бути предметом судового захисту, відбувається шляхом творення прецедентів судової практики. Встановлено, що застосування методу використання судового прецеденту у кожній конкретній ситуації не вирішує глобального питання – невідповідностей між Конституцією та процесуальним законодавством.
Констатовано необхідність наукової розробки відмежування юридичних спорів, які мають вирішуватись судом і незначних юридичних конфліктів, які можуть вирішуватись за допомогою обов’язкових досудових процедур врегулювання спорів. Юридичні спори, які є серйозними та значимими для захисту прав людини і громадянина мають розглядатися в судовому порядку. З цією метою пропоновано законодавчо закріпити поняття «юридичні конфлікти» та «юридичні спори». Таке розмежування дає змогу вирізняти незначні конфлікти, які не потребують судової перевірки, і вирішувати їх в порядку досудового вирішення спору. Конституція України визначає, що законом може бути передбачена обов’язкова процедура досудового врегулювання юридичного спору. Автором охарактеризована проблематика законодавчої неврегульованості ситуацій, коли спір не підлягає розгляду судом, до якого звернулась особа, та іншими судами визначеної юрисдикції, однак суд, виносячи ухвалу про відмову у відкритті чи закритті провадження, зобов’язаний зазначити, до якого суду особа повинна звернутися для захисту свого порушеного права. Проаналізовано досвід європейських країн щодо застосування порядку досудового врегулювання спорів за допомогою впровадження адміністративних процедур та альтернативних методів їх вирішення.
