Дисертаційна робота спрямована на розроблення підходів до вдосконалення й належного структурування нормативно-правового забезпечення публічно-приватного партнерства (ППП) в Україні, визначення його економічної сутності та розробці на цій основі теоретичних положень та практичних рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства.
У роботі встановлено, що чинний Закон України «Про державно-приватне партнерство» було прийнято без попередньо розробленої концепції ППП як виду господарських зобов’язань або змішаних корпоративних відносин, як особливої форми впливу держави на господарські відносини з метою підвищення їх соціально-економічної ефективності. Саме цим і пояснюються значні змістовні вдосконалення, що були внесені до Закону у 2015 й у 2019 роках, що втім не позбавили конструкцію відносин ППП від низки вагомих недоліків.
Чинний Закон України «Про державно-приватне партнерство» хоча й декларує власну мету визначення організаційно-правових засад взаємодії партнерів державних із приватними й основних принципів державно-приватного партнерства на договірній основі, але за змістом регулятивної акцентуації він спрямований у першу чергу на регулювання відносин ППП у сфері будівництва, реконструкції й експлуатації інфраструктурних об’єктів, пов’язаних із забезпеченням суспільної життєдіяльності.
Тим більше, цей закон не може бути застосованим до інших договірно-правових форм ППП, що вирізняються своїм суб’єктним складом або специфікою змісту інвестиційного проєкту, а також тих, що пов’язані зі створенням спільно партнерами окремої юридичної особи – суб’єкта господарювання з відповідною статутною метою діяльності.
Правовій природі відносин ППП значною мірою притаманна особливість правового становища публічного партнера – суб’єкта організаційно-господарських повноважень, характер діяльності якого визначається змістом ч. 2 ст. 19 Конституції України. Відтак, усі варіанти (моделі) відносин ППП повинні отримати чіткі законодавчі підстави для реалізації, фіксацію обсягу компетенційних повноважень публічного партнера й регламентацію вжиття необхідних засобів і провадження певних процедур. А тому, ставимо під сумнів правомірність норми, передбаченої п. 2 ст. 4 Закону України «Про державно-приватне партнерство» щодо можливостей застосування ДПП «в інших сферах діяльності, які передбачають надання суспільно-значущих послуг».
Чинний Закон України «Про державно-приватне партнерство» є лише законодавчим фрагментом у загальній картині багатоманітності форм, об’єктів і сфер реалізації ППП, що потребують законодавчої врегульованості. Цілком очевидно, що системність правового забезпечення відносин ППП логічно передбачає створення базового Закону України «Про правові засади публічно-приватного партнерства у сфері господарювання» й низки змістовно залежних від нього законів, що забезпечували б функціонування ППП у різних сегментах сфери господарювання, приміром, таких як-от: «Про особливості публічно-приватного партнерства у сфері реалізації інноваційних проєктів», «Про особливості публічно-приватного партнерства у сфері реалізації інфраструктурних інвестиційних проєктів», «Про особливості публічно-приватного партнерства в оборонно-промисловому комплексі» та ін.
