Дисертацію присвячено поглибленню доктринальних засад щодо розуміння теоретико-правових аспектів співвідношення правової культури та позитивних форм правосвідомості, а також розробці практичних рекомендацій щодо удосконалення їхнього функціонування.
У дослідженні поставлено і вирішено такі завдання: виявлено та уточнено теоретико-прикладні аспекти співвідношення правової культури і правосвідомості; розкрито соціально-правові передумови аналізу правової культури та правової свідомості суспільства; проаналізовано та внесено пропозиції щодо удосконалення методологічної складової дослідження правової культури як відображення позитивних форм правосвідомості; виявлено проблематику аналізу та трансформацій правової культури та правосвідомості транзитивних суспільств; конкретизовано фактичний стан правової культури населення України як відображення деформованої правосвідомості; визначено комплекс засобів безпосереднього впливу на правосвідомість як один зі шляхів підвищення рівня правової культури; виявлено засоби опосередкованого впливу на правосвідомість.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у концептуальному обґрунтуванні доктринальних засад щодо розуміння теоретико-правових аспектів співвідношення правової культури та позитивних форм правосвідомості, а також у розробці практичних рекомендацій щодо удосконалення їхнього функціонування.
Зокрема, зроблено висновок, що правова культура: виражається виключно у практичних діях, поведінці; характеризується правомірністю поведінки; є безпосереднім наслідком високого рівня правосвідомості особи, тобто співвідноситься із правовою активністю як формою правосвідомості.
Обгрунтовано аспекти співвідношення правової свідомості, правової культури та правових цінностей.
Обґрунтовано, що правова культура характеризує практичний вираз виключно усвідомленої правової активності, а не всіх її рівнів.
Уточнено місце правової культури та правової свідомості у правовій системі. Зокрема, правосвідомість не можна чітко віднести до будь-якого елементу правової системи, бо вона пронизує усю правову систему зверху донизу та опосередковує інтелектуально-психологічний рівень сприйняття права. А правова культура опосередковує практичний рівень, знаходиться виключно у межах юридичної практики як елемента правової системи.
Деталізовано механізм включення правової свідомості та правової культури у механізм дії права.
Виявлено, що характерною особливістю транзитивних суспільств є не проста наявність в них двох чи більше систем цінностей, а наявність конфлікту між ними. З цього витікають дві можливі проблеми: 1) ускладненість вибору системи цінностей з-поміж функціонуючих у суспільстві; 2) визначеність з вибором певної системи цінностей, але водночас відсутність стратегічних напрацювань та тактичних засобів для послідовного їх відстоювання та впровадження у соціальну та правову реальність.
Аргументовано, що українське суспільство знаходиться паралельно у двох станах „транзиту”: 1) від тоталітарного до демократичного; 2) від карантинного до посткарантинного. Кожне з цих транзитивних суспільств має свої особливості, проте, зіштовхуючись, вони підсилюють негативний вплив на правову культуру та правову свідомість громадян.
Обгрунтовано, що на національному рівні правосвідомість карантинного періоду громадян усіх без винятку держав продемонструвала тенденцію до зниження та схильність до деформацій. На рівні ж правової культури населення різних країн та державні інституції демонстрували абсолютно різні моделі поведінки, які нерідко не мали спільних ознак навіть у державах однієї правової сім’ї.
Акцентується увага на тому, що правову свідомість населення України слід аналізувати диференційовано, а не монолітно, оскільки різним соціальним групам притаманні певні особливості.
Пропонується класифікувати заходи впливу на правосвідомість та правову культуру за вектором спрямування на два блоки, а саме: а) засоби безпосереднього впливу; б) засоби опосередкованого впливу.
Серед засобів безпосереднього впливу на правосвідомість та правову культуру виділяються: правова освіта; правове виховання; правова просвіта.
Виявлено, що опосередковані засоби підвищення правової свідомості та правової культури можна класифікувати на: 1) власнеюридичні; 2) загальносоціальні; 3) соціально-економічні; 4) психологічні; 5) інформаційні; 6) організаційні.
