Робота присвячена проблемі ціннісного виміру інституту правосуддя в Україні у контексті філософсько-правового дискурсу. Доведено конструктивний комплексний характер філософсько-правової природи інституту правосуддя, по-перше, як особливого ціннісно-нормативного феномену, що поєднує в собі сферу цінностей (аксіосферу) та сферу норм (нормосферу); по-друге, в утвердженні справедливості, рівності та гуманізму в межах закону, тобто включається до побудови й розвитку ціннісної структури правової реальності.
Визначено основні принципи, що в органічному поєднанні забезпечують розв’язання завдань дисертації, а саме: принцип об’єктивності, принцип детермінізму, принцип історизму, принцип єдності історичного й логічного, принцип достатньої підстави (обґрунтованості), принцип комплексності, принцип системності, принцип цілісності, принцип несуперечливості, принцип рефлективності, принцип деідеологізації, принцип зв’язку теорії та практики.
Досліджено філософсько-правові основи генезису правосуддя, які вказують, що воно залежно від форми посягання на його реалізацію має спосібність змінюватись, так само як і як і живий організм еволюціонує через внутрішній та зовнішній вплив на нього. Це проглядається у появі нових форм здійснення правосуддя, формуванням нових захисних механізмів у системі його здійснення, виникненням нових процедур поза інститутом правосуддя.
Доведено, що правосуддя перехідного періоду покликане відновити гідність потерпілих (жертв), поступово сформувати взаємну довіру між антитетичними спільнотами та сприяти інституційним трансформаціям, необхідним для встановлення нових відносин серед соціуму. Це є необхідним для утвердження верховенства права в контексті відмови від практик, що дозволяли повну чи часткову безкарність. Як засвідчив досвід, ефективність впровадження механізмів правосуддя перехідного періоду передусім залежить від обізнаності у застосуванні кейсів міжнародної практики, що дозволяє знизити ймовірність виникнення певних помилок. Тому, для формування надійної політики у постконфліктному суспільстві слід залучати громадськість, а також й безпосередньо самих постраждалих (жертв) щодо вироблення спільних концепцій і законодавчого нормативу.
