Дисертаційна робота є першим у вітчизняній доктрині порівняльного права комплексним дослідженням шиїтського ісламського права. Дослідження шиїтського ісламського права є необхідним для розуміння його змісту та особливостей, оскільки воно діє як «право персонального статусу» для десятків мільйонів чоловік. Наразі межі між класичними правовими системами «стираються» настільки, що навіть провідні фахівці у сфері компаративістики зауважують, що формулювання «ідеальної конструкції» (perfect framework) для світових правових систем є практично неможливим. Тому набувають актуальності дослідження в сфері «мішаних» правових систем, в яких застосовуються правові елементи різних систем. Таким чином, дослідження ісламського права набуває ще більшої актуальності, оскільки виникає необхідність не тільки в наявності компетентних знань з ісламського права, але й можливостей його інтеграції з іншими правовими системами. У праці досліджено такі варіанти інтеграції на прикладі сучасних держав із шиїтським населенням (Ліван, Ірак, Кувейт, ін.).
У дисертації досліджено та проаналізовано історію виникнення розвитку ісламського права. Розглядати історію шиїтської правової доктрини слід у поєднанні з аналізом історії сунітського ісламського права, оскільки правники джафаритського мазхабу ставили свій мазхаб в опозицію із сунітськими, а правники зайдитського запозичили багато елементів із мазхабів сунітського напряму. Головним джерелом Ісламського Закону є Аллах і про Його волевиявлення ми можемо дізнатися з Корану та Сунни. Сунна в шиїтській доктрині трактується більш широко, ніж у сунітській, тому для останніх Коран і Сунна були «сформовані» вже після смерті Пророка, оскільки лише залишалося систематизувати хадіси. Водночас для шиїтів-існаашаритів контакти з безгрішними припинилися тільки з прихованням дванадцятого імама, тому в джафаритському мазхабі протягом ще майже 300 років після смерті Пророка з’являлися хадіси від імамів, і таке джерело права, як Сунна, продовжувало формуватися. Тому й необхідність формувати похідні джерела права в шиїзмі виникла пізніше ніж у сунізмі.
Розглянуто історію боротьби доктрин Ахль аль-хадіс та Ахль ар-рай і виникнення перших правових шкіл, які ми назвали «протомазхабами», оскільки саме з них пізніше утворилися основні сучасні мазхаби.
Запропоновано таку періодизацію розвитку джафаритського мазхабу:
1) епоха непогрішних (з VII до ІX–X ст.) – усі шиїти в релігійних питаннях робили таклід (слідували постановам) Пророка та імамів, які були безгрішними виразниками Божої волі;
2) період хадісів, або епоха «чотирикнижжя» (X–XІ ст.) – створення фундаментальних шиїтських збірок хадісів, діяльність факіхів зводилася виключно до збирання хадісів без їх коментування;
3) період початку доктринальної розробки шиїтської правової школи (XІ–XІІ ст.) – діяльність Шейха Муфіда, Шейха Тусі та інших з розробки перших раціональних методик виведення норм із першоджерел Корану та Сунни;
4) період розробки методів іджтихаду (XІІІ–XVI ст.) – діяльність представників школи м. Хілла (найвідоміші Мухаккік Хіллі, Алламе Хіллі), знаменує собою включення терміна «іджтихад» у шиїтську правову доктрину та його розробку;
5) період протистояння, або «ахбаритське століття» (XVII ст.) – виникнення ахбаритського напряму та період його розквіту; джерелами права вважалися лише Коран та хадіси, тому шиїтські юристи переважно займалися складанням збірок хадісів;
6) епоха іджтихаду та її розквіт (з XVIII ст.) – діяльність Вахіда аль-Бехбахані та Муртади Ансарі, завдяки яким усуліти вийшли переможцями в дискусії з ахбаритами; розвиток та вдосконалення методів іджтихаду. Як окремий підперіод визначено розвиток шиїтського ісламського права в Ірані (після 1979), який характеризується перемогою Ісламської революції в Ірані і появою державного закріплення норм шиїтського права.
Ця періодизація є першою у вітчизняній правовій науці, а в порівнянні із зарубіжними вона не ускладнена великою кількістю періодів (деякі з них містили 9–10 етапів).
