Згідно із ст. 3 Конституції України здоров’я людини, разом із її життям, честю, гідністю, недоторканністю, безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, тобто має певну матеріальну або духовну вартість. Аргументована неоднозначність розуміння питання про «ідеал здоров’я», адже у різних країнах, які можуть бути навіть подібні за своїм політичним устроєм, які можуть бути невизнані іншими державами, можуть створювати такі умови для життя своїх громадян, які останніми сприймаються як належні, як достатні. Громадяни економічно і соціально добре розвинених країн сприймають такі умови, як неналежні, як такі, що обмежують їх права та свободи. Отже, питання «ідеалу здоров’я» не варто використовувати у середовищі і тим більше – у законодавстві. Важливо усвідомити, що здоров’я людини не зводиться лише до фізичного стану, а передбачає нерозривну єдність психоемоційної рівноваги, фізичного, духовного та соціального здоров’я.
Визначено, що у правовому вимірі здоров’я, точніше – об’єктом права на здоров’я, є немайнове благо «здоров’я фізичної особи», зважаючи на те, що власне здоров’я є об’єктом нематеріального світу. Примітно, що норми різних галузей права (конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального, цивільного права) так чи інакше регулюють питання, пов’язані із реалізацією, охороною та захистом права на здоров’я. Тим самим ще раз підкреслюється конституційне положення про те, що здоров’я є однією з найвищих соціальних цінностей в нашій державі.
У роботі наголошується на тому, що здоров'я має бути стратегічним напрямом життя людини, за допомогою чого забезпечується підвищення життєстійкості організму, природній опір організму стресовим явищам і депресивним станам. І тут слід враховувати, що стан здоров’я визначається кількісними та якісними медичними показниками. Відсутність таких показників, небажання чи визначення особою за непотрібне їх знати, жодним чиною не означає, що людина є здоровою. Про здоров’я слід думати, ним необхідно піклуватись. Водночас це вже питання суб’єктивного ставлення особи до самої себе. При цьому особа має усвідомлювати, що власним здоров’ям можна не займатись (у разі виникнення якихось хвороб – не лікуватись), до тих пір, поки це не шкодить інтересам інших.
