Єпанчінцев О. С. Спрощене позовне провадження в цивільному судочинстві України.

Дослідження присвячено аналізу нормативного регулювання процедури спрощеного позовного провадження в цивільному судочинстві України. Проаналізовано та виокремлено етапи становлення та розвитку спрощеного позовного провадження у цивільному судочинстві України. Перший етап – дореволюційний – охоплює дію Статуту цивільного судочинства 1964 року. Цей Статут передбачав спрощені процедури розгляду справ, які у 1912 році були замінені на «понудітєльне» провадження. Другий етап – радянський період розвитку цивільного процесуального законодавства – характеризується запровадженням процедур зі скороченими строками розгляду цивільних справ. Третій етап – період розвитку цивільного процесуального законодавства незалежної України. На початку 90­х років діяли процедури скорочених строків розгляду окремих категорій цивільних справ і було запроваджено розгляд усіх цивільних справ у судах першої інстанції одноособово суддею. Із прийняттям 18 березня 2004 року нового Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), який набрав чинності 01 вересня 2005 року, запроваджено таку спрощену процедуру як видача судового наказу. Результатом останньої реформи процесуального законодавства, яка завершилась у жовтні 2017 року, стало заснування нового процесуального інституту – спрощеного позовного провадження. Спрощене позовне провадження розглядається як різновид позовного провадження, спрямований на виконання завдань і досягнення мети цивільного судочинства (частина перша статті 2 ЦПК України) стосовно цивільних справ, визначених цивільним процесуальним законодавством, за особливою процедурою. Запропоновано критерії спрощеного позовного провадження: 1) виконання завдань цивільного судочинства щодо розгляду та вирішення цивільних справ за особливою процесуальною формою; 2) досягнення мети цивільного судочинства у скорочені процесуальні строки; 3) розгляд справи у спрощеному позовному провадженні є реалізацією права, а не обов’язку сторони; 4) розширення дискреційних повноважень суду; 5) обмежена дія деяких інститутів цивільного процесуального права, наприклад, інституту забезпечення доказів тощо; 6) обмежена дія предметної та інстанційної юрисдикцій. Акцентовано, що право на пред’явлення позову у спрощеному позовному провадженні необхідно розглядати як гарантовану державою можливість звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права за спрощеною процедурою. Для реалізації права на розгляд справи у спрощеному позовному провадженні важливе значення матиме наявність процесуальної правоздатності та процесуальної дієздатності, визначення належної цивільної юрисдикції і дотримання процесуальної форми позовної заяви. Наголошено, що предметна юрисдикція спрощеного позовного провадження визначається не тільки за характером спірних правовідносин, але й за спеціальними застереженнями у цивільному процесуальному законодавстві стосовно визначення певних категорій цивільних справ. Обґрунтовано, що клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження має бути подано у письмовій формі та стосуватися змісту всіх вимог позовної заяви, а не окремої його частини. Таке клопотання може бути оформлено як окремий процесуальний документ або викладено у змісті позовної заяви. Акцентовано, що процесуальною формою реагування суду на заявлене клопотання є ухвала про відкриття провадження у справі, якою визначено час подання та зміст такого клопотання.