У дисертації обґрунтовано, що як інтегрувальна форма упорядкування правовідносин між контрагентами, правочин є цивільно-правовим інструментом опосередкування взятих на себе сторонами зобов’язань за договором заради досягнення тієї мети, що детермінувала вступ цих суб’єктів у конкретні цивільно-правові відносини.
Також аргументовано, що задля уникнення колапсу судової системи після завершення війни розгляд справ щодо конвалідації недійсних правочинів має бути віднесено до категорії справ окремого провадження і, за умови звернення всіх сторін договору до суду протягом шести місяців після скасування воєнного стану, їх може бути розглянуто в спрощеному (письмовому) порядку.
У роботі обґрунтовано, що після і саме в результаті нотаріального посвідчення правочинів забезпечується новий рівень їх чинності – достовірність, що є водночас детермінантом правомірності задіяного механізму правового регулювання, безумовним підтвердженням дійсності юридичних фактів та запорукою стабільності цивільного обігу загалом.
Окрім цього, установлено, що достовірність правочину, яка досягається після та в результаті нотаріального посвідчення, характеризується трьома верифікаційними критеріями:
1) особистісним, що полягає в належній фіксації нотаріусом дійсних намірів сторін правочину та роз’ясненні їм прав та юридичних наслідків таких дій;
2) державницьким, сутність якого виражається в офіційному нотаріальному контролі за відповідністю посвідчуваних угод до вимог чинного законодавства;
3) авторизаційним, який саме через виконувані нотаріатом посвідчувальні функції містить ідентифікаційний складник щодо учасників конкретного правочину.
Водночас сформульовано авторську класифікацію правових наслідків недотримання сторонами правочину вимог щодо його нотаріального посвідчення, а саме: 1) загальні правові наслідки, 2) додаткові правові наслідки, що, у свою чергу, поділяються на підвиди: а) обмежувальні правові наслідки (це, зокрема, такі процесуально-правові наслідки, як неможливість посилатися на покази свідків у судовому провадженні), б) обтяжувальні правові наслідки (за яких на сторони покладаються додаткові, наприклад фіскальні, санкції).
Водночас було вдосконалено розуміння того, що оскільки визнання недійсним окремої частини правочину не призводить до недійсності всього правочину, то й конвалідація частини недійсного правочину не призводить до дійсності всього правочину.
Було напрацьовано авторську періодизацію становлення та розвитку інституту нотаріального посвідчення правочинів, у межах якої виокремлено: а) початковий період (з 12 ст. до 16 ст.); б) фундаційний період (із 16 ст. до 1917 р.); в) рестрикційний період (з 1917 р. до 1963 р.); г) облігаторний період (з 1963 р. – дотепер).
Сформульовано висновок про особливий підхід законодавця до визначення цивільно-правових наслідків щодо виявлених недоліків змісту чи форми заповітів як односторонніх правочинів, а саме:
1) конвалідація непосвідчених нотаріально заповітів неможлива (особливо з огляду на ч. 2 ст. 220 ЦК України), оскільки це суперечить самій природі й сутності заповітів як односторонніх правочинів, проте за аналогією у виняткових випадках може бути здійснена згідно з ч. 2 ст. 219 ЦК України;
2) загальні цивільно-правові наслідки недотримання нотаріальної форми правочинів до заповітів застосовуються з окремими винятками і не завжди обумовлюються недійсністю останніх;
3) окремі цивільно-правові наслідки невідповідності заповіту за формою чи змістом вимогам законодавства не притаманні іншим видам правочинів, нотаріальне посвідчення яких не відбулося всупереч вимогам законодавства;
Дістало подальшого розвитку визначення поняття «шлюбний договір» як цивільно-правового інструмента сімейно-правового регулювання майнових відносин між подружжям (у тому числі колишнім), що є особливим різновидом цивільно-правових угод безоплатного типу, призначеним для установлення режиму спільної сумісної, спільної часткової та/чи приватної власності щодо як належного подружжю майна до укладення шлюбу, так і набутого ними згодом за час спільного проживання однією сім’єю.
Конкретизовано умовиводи щодо недоцільності запровадження в юридичному глосарії фразеологічного звороту «місце розташування» щодо визначення місця знаходження особи чи її майна (його частини) в контексті нотаріального посвідчення правочину.
