У ході дослідження сформовано опорні елементи понятійно-категорійного апарату, карантин тварин запропоновано розглядати як видову складову одного родового явища. На основі узагальнення різнонаукових підходів надане також авторське визначення базового системоутворювального поняття тварин з виокремленням внутрішніх і зовнішніх ознак, які визначають взаємне розташування людей і тварин, як істот, у суб’єктно-об’єктному складі карантинних правовідносин. Виведено основні ознаки карантину тварин як особливого (спеціального) правового режиму та проведено співставлення наведених суттєвих ознак з нормативно закріпленими визначеннями карантину тварин. Запропоновано у основу правового режиму карантину тварин покласти структурні елементи, якими є об’єкт-носій режиму, правові статуси суб’єктів режимного регулювання, система правових гарантій у формі юридичної відповідальності за порушення режимних правил. З існуючих періодизацій історико-правових досліджень синтезовано індивідуальну періодизацію історико-правових аспектів становлення і розвитку карантину тварин на території сучасної України. Логічним наслідком стала класифікація сучасного українського законодавства у сфері карантину тварин за окремими напрямами правового впливу. У частині з’ясування правової природи карантину тварин окреслено межі його предмету, диференційованого на два блоки, які утворюють відносини запобігання епізоотіям і реагування на них. Розмежовано відносини у галузі охорони, використання і відтворення сільськогосподарських і свійських тварин, які належать до предмету аграрного права, тоді як щодо решти тварин, які перебувають у стані природної волі, у напіввільних умовах чи в неволі, застосовуються норми іншої галузевої належності і як відновлювальний природний ресурс такі тварини включаються до структури системи фауністичного (природоресурсного) права. При цьому правова природа відносин карантину тварин ускладнюється за рахунок наявності хвороб, якими хворіють не тільки тварини, а й люди, тобто так званих зоонозів. Це інший вид комплексного контролю, який крім ветеринарного містить санітарно-епідеміологічний контроль, що лежить на перетині медичного і екологічного права. Зроблено висновок, що правове регулювання карантину тварин набуває
властивостей міжгалузевого правового субінституту. Акцентовано увагу на важливій особливості правового режиму карантину тварин, якою є відсутність єдиного чітко визначеного об'єкта. Запропоновано таку властивість умовно назвати мультиоб'єктністю, а об'єкт – мультиоб'єктом, де основним об'єктом правового режиму карантину тварин є безпосередньо епізоотія, похідним – тварини-носії епізоотій, а загальним – карантинна територія як носій карантинного режиму. Наголошено на певній трансмісійності формування переліку особливо небезпечних хвороб тварин. Щодо суб'єктів карантинного режиму встановлено, що елементом правового режиму слід сприймати не безпосередньо правовий статус, а самого суб’єкта такого режиму. Запропоновано класифікацію суб'єктів публічного управління за ознакою множинності напрямів діяльності на монопрофільні, спеціальні, загальні та факультативні. Розглянуто зміни в компетенційному статусі державних органів і органів місцевого самоврядування щодо засобів протидії епізоотіям у воєнний час. Встановлено, що коло суб’єктів-осіб приватного права формують власники і утримувачі тварин. Встановлено, що коло суб’єктів-осіб приватного права формують власники і утримувачі тварин. Встановлено, що для цивільно-правової відповідальності у сфері карантину тварин набуває актуальності концепція умов цивільної відповідальності. Досліджено судову практику адміністративного провадження за правопорушення ветеринарних правил і вимог.
