Дисертація присвячена комплексному дослідженню суддівської етики як деонтологічної основи статусу судді, що визначає та спрямовує поведінку судді з метою забезпечення авторитету та легітимності судової влади в державі.
Системно та послідовно розглянуто поняття суддівської етики, її значення та характеристика як складової статусу судді. Проаналізовано систему етичних стандартів професійної етики судді та специфіку відповідальності у разі порушення суддею етичних норм.
У процесі дослідження зауважено, що розуміння суддівської етики різниться залежно від сфер, в яких вона досліджується або вчиняє вплив. У теоретичному ракурсі суддівська етика постає як філософська концепція та наукова дисципліна про мораль суддівської професії. У практичній площині суддівська етика передбачає систему правил (норм) поведінки суддів, які визначають моральний характер їх діяльності під час здійснення правосуддя та поза ним, і впливають на свідомість судді, удосконалюючи його професійні та особисті якості як представника професії, яка вимагає належного рівня визнання та авторитету в суспільстві.
Розмежовано поняття суддівської етики із такими суміжними категоріями як судова етика та судовий етикет.
Сформульовано ряд об’єктивних передумов, які визначають етичну основу статусу судді: 1) специфіка судового процесу, зумовлена приматом ідеї
справедливості та конфліктогенністю його середовища; 2) незалежність судді як неодмінний і безспірний атрибут судової діяльності; 3) корпоративність (професійна солідарність); 4) самообмеження, які покладає на себе суддя.
Запропоновано розглядати нормативно-правове регулювання суддівської етики з урахуванням двох рівнів: міжнародного та національного. Міжнародний рівень нормативного регулювання суддівської етики охоплює декілька груп джерел: 1) міжнародні угоди універсального чи регіонального характеру;
2) документи, прийняті міжнародними чи регіональними органами суддівської спільноти. Особливістю нормативного регулювання суддівської етики на національному рівні є «вертикальний» характер закріплення відповідних норм, починаючи з Основного Закону держави, профільного закону, який регулює статус суддів, і етичного кодексу, що закономірно позначається на мірі їх абстрактності чи конкретизації.
Обґрунтовано положення про те, що етичні стандарти суддівської діяльності виступають універсальними стійкими орієнтирами, уявленнями, переконаннями, що кристалізувалися з суспільної моралі та специфікувалися професійним середовищем. Вони «проростають» з індивідуальних уявлень особистості про суспільну мораль і цінність правосуддя, її духовного потенціалу до розвитку та самообмеження, трансформуючись у систему цінностей, які набувають статусу правил для соціальної групи, що вирізняється професійним статусом, - суддів. Вони створюють єдиний простір, в якому поведінка представників суддівської спільноти регулюється з урахуванням історично сформованих переконань про сенс та ідеали правосуддя, стимулюючи та мотивуючи суддів до вибору оптимальної їх моделі поведінки з урахуванням конкретних обставин і ситуацій, в яких перебуває суддя.
Систему етичних стандартів розглянуто у взаємозв’язку правил, що регулюють поведінку суддів при здійсненні правосуддя та поза його процесуальною діяльністю.
Наголошено на таких, але не виключно, універсальних принципах, що скеровують поведінку судді під час здійснення правосуддя, як: принцип поваги, принцип рівності та недискримінації, принцип безсторонності (неупередженості) судді, принцип гласності. Вони перебувають у тісному взаємозв’язку: порушення одного доволі часто призводить до порушення іншого.
