Сулятицький М. І. Міфологічні парадигми художнього мислення в драматургії Лесі Українки.

З'ясовується місце письменниці у тогочасному літературному процесі. На основі аналізу контексту доби, визначається приналежність Лесиної творчості до модернізму якраз почерез міфологічне посередництво, бо міфологізація відкривала шлях пошуку новизни в художній площині. Через призму міфологічних чинників сприймаються часові та просторові виміри, які набувають сакралізованої характеристики, коли з категорією часу пов'язана горизонтальна площина світобудови, а простору - вертикальна. Посутнім елементом художньої свідомості Лесі Українки є архетип хронотопу, особливістю так званого циклічного хронотопу у творчості письменниці є наявність вертикальної площини, що синонімізується із сакралізованим топосом світового дерева. У драматичних творах Лесі Українки можливе розкладання на мотиви, співвідносні з рухом по горизонталі чи вертикалі, що детермінує символічну площину виміру психологічних, етико-естетичних градацій героїв драматичних творів. Принцип просторової опозиційності буття розподіляє його на двісфери, тут проявляється символічність числа "два", яке програмує подвійність буттєвого сприйняття, походження так званого чужого простору. Міфологічно-ритуальні мотиви виявляють ритуал як конструктивний компонент реалізації міфу. Сама ритуалізованість культури передбачає космізацію хаосу. Провідними ритуально-міфологічними формами культури, що експлуатуються у художній тканині Лесиних драматичних творів є гра, музика, свято, маска, жертва, катарсис. Принципова відмінність міфологічного та літературного показово маніфестує прийом реміфологізації як вияв естетичної категорії індивідуалізму, що виявляється у переосмисленні традиційних сюжетів і ревізій міфу на літературно-художньому рівні. Драми Лесі Українки слід сприймати через переосмислення персонажної схеми, через культивування повноцінності змагання ідей, через деструкцію міфу з метою віднайти внутрішню суть прихованого змісту художнього твору.