У дисертації досліджено історичну сутність та особливості формування концепту відчуження в дискурсі екзистенціальної та неомарксистської філософії ХХ ст. Теоретико-методологічними підставами дослідження постали критичне узагальнення історіографії сучасної концептуалізації відчуження та розробка комплексної методології історико-філософського аналізу дискурсу відчуження. Огляд наукової літератури з теми дослідження дозволив констатувати нівелювання онтологічного виміру феноменології відчуження в сучасному загальнонауковому дискурсі ідентичності, що суперечить тенденції до переосмислення відчуження в контексті поглиблення кризових явищ в сучасному світі.
Історико-філософська реконструкція способів осмислення відчуження людини в умовах індустріального суспільства, репрезентованих дискурсами екзистенціальної та неомарксистської філософії, має бути здійснена як герменевтика семантичних та функціональних кореляцій між вказаними концепціями відчуження, яка дозволить окреслити онтологію відчуження в умовах постіндустріальної трансформації суспільства. Методологія такої герменевтики поєднує прийоми дискурс-аналізу з соціологічним підходом в межах інтелектуальної історії.
Дослідження ґенези філософського дискурсу відчуження дозволило конкретизувати зміст концептуалізації відчуження Ґ. Геґелем як ключового елементу його феноменології духу та визначити сутнісні відмінності між способами рецепції цього концепту, здійсненими К. Марксом і С. К’єркеґором. Виявлено два горизонти кореляції між теорією відчуження сутнісних сил людини К. Маркса та ідеями С. К’єркеґора щодо автентичного існування особистості: горизонт критики та рецепції геґелівського дискурсу відчуження і горизонт спрямування філософування від спекулятивної рефлексії до конкретної аналітики.
З’ясовано, що поняття відчуження у філософуванні К. Маркса має особливий семантично-функціональний статус, оскільки засновується на дезавуюванні геґелівської теорії як відчуженого у мові спекулятивної рефлексії образу живого мислення. Марксистська лінія філософського дискурсу відчуження спирається на історизацію трансцендентального суб’єкта та нівелювання індивідуалістичної інтерпретації суб’єктивності.
Показано, що екзистенціальна лінія філософського дискурсу відчуження, започаткована С. К’єркеґором, розгортається як індивідуалістична критика геґелівської спекулятивної онтології. Концептуальний синтез екзистенціальної постановки питання про сенс особистісного існування з поняттями феноменології та герменевтики, здійснений К. Ясперсом і М. Гайдеґґером, призвів до онтологізації відчуження як елементу екстатичного способу становлення людини.
Вивчено кореляції філософського дискурсу відчуження з дотичними формами інтелектуальної культури: художньою прозою, поезією, мистецтвом. Показано, що саме мистецтво є ключовою формою подолання відчуження у творчості як модусі свободи особистості.
Показано, що розвиток неомарксизму був зумовлений прагненням концептуального оновлення ортодоксальної «політекономічної» лінії марксизму, одним із джерел якого і постала екзистенціальна філософія. Тема відчуження утворила горизонт синтезу Dasein-аналітики з марксистською соціальною онтологією, здійснений у модусах рецепції (Г. Маркузе) та критики (Т. Адорно) фундаментальної онтології М. Гайдеґґера.
Виявлено, що особливості екзистенціалістської рецепції марксизму, пов’язані з радикальним тлумаченням індивідуальної свободи особистості, обмеженням горизонту конкретності теорії виміром індивідуальної свідомості та збереженням протиставлення сутності та існування в бутті людини. Критична герменевтика постмодерних модифікацій концепту відчуження дозволила встановити, що такі ключові напрямки постмодерного мислення, як деконструкція, шизоаналіз, генеалогія влади-знання, феноменологія симулякрів, виросли на ґрунті концептуалізації відчуження в екзистенціальній та неомарксистській філософії.
