Метою дисертації є історико-філософське переосмислення і розкриття онтологічних аспектів феномену самотності в екзистенціальній і психоаналітичній парадигмі в західноєвропейській філософській думці ХХ століття.
Об’єкт дослідження – феномен самотності проявлений в сучасних філософських системах в контексті історико-філософських вчень.
Предмет дослідження – сутність і особливості феномена самотності в екзистенціальному і психоаналітичному дискурсах ХХ ст., реконструйовані в єдності онтологічного, феноменологічного і психоаналітичного аспектів.
Методи дослідження. Теоретико-методологічне обґрунтування дослідження феномену самотності було проведено в двох напрямках: історико-філософському і проблемно-предметному. У роботі використана методологія, яка ґрунтується на феноменологічної парадигмі. Застосовані феноменологічний метод, метод редукції, герменевтичний метод, структурно-функціональний метод, що традиційно застосовуються при дослідженні загальносистемних проявів. Діалектичний метод допоміг виявити різноманітні аспекти феномену самотності в концепціях ХХ ст., показати, як відбувається процес смислової реконструкції феномену. Принцип історизму застосований у підборі прикладів і обґрунтувань для створення адекватних висновків.. Компаративний інструментарій був використаний у якості аналітичної процедури, яка дозволила порівняти різні дискурси – екзистенціальний і психоаналітичний.
Наукова новизна дисертаційного дослідження. Наукова новизна отриманих результатів полягає в концептуалізації та обґрунтуванні дослідницьких меж змістовного поля феномену самотності в історико-філософському дискурсі, що дозволяє запропонувати нову модель дослідження цього феномену. Це знайшло відображення у науково встановлених положеннях, які розкривають теоретико-практичне значення і наукову новизну дисертаційного дослідження.
Вперше:
– встановлено, що узагальнений категоріальний і понятійний апарат класичної філософії не дає можливості повністю розкрити сутність концепту «самотність» і що тільки в екзистенціальних формах фундаментальної онтології цей концепт здобуває свій справжній смисл, який узагальнено може бути сформульований за допомогою поняття «екзистенціальна самотність»; у зв'язку із цим проаналізований глибинний смисл поняття «екзистенціальна самотність» у контексті екзистенціального й психоаналітичного дискурсів, які найбільш точно розкривають антропологічний смисл цього поняття в некласичній філософії;
– завдяки порівняльному дослідженню екзистенціального й психоаналітичного дискурсів вдалося з'ясувати глибинний (за М. Гайдеґґером) смисл феномена «екзистенціальна самотність» та ввести термін «деструктуризація самотністю», який показує внутрішній процес саморуйнування людини, що представляє собою самовідчуження екзистенції й відрив людини від автентичного її дійсній природі буття; у такому підході введений термін «деструктуризуюча самотність» і проаналізовано його зміст і рецепції у філософії і культурі ХХ ст.; показано деструктивний вплив екзистенціальної самотності на світовідчування й усвідомлення особистістю себе, руйнування духовного ландшафту особистості;
– доведено, що концепт «самотність» в ХХ ст. може бути описаний як один із ключових екзистенциалів; прояснення сутності феномену деструктуризуючої самотності у різних типах психоаналітичного дискурсу показало, що деструктуризація самотністю створює небезпеку втрати ідентичності, провокуючи стани, у яких «Я» витісняється (тобто спочатку формується гостре переживання самітності, ізоляція й відчуження, а потім – неадекватне відновлення здатності до адаптації у зовнішньому світі в якості «помилкового Я»); виявлено, що важка форма деструктуризуючої самотності фактично, означає безлад, порожнечу, смерть;
– проведені компаративний аналіз міфів про самотність у контексті психоаналітичних теорій та реконструкція міфологічних засад концепції самотності в К. Г. Юнга та А. Камю в контексті екзистенціальних філософських течій ХХ ст., що дозволило сформулювати сутність сприйняття античного Ноmo solus як суб'єкта, пов'язаного з проблемами екзистенціального аналізу самотності (на прикладі таких класичних героїв, як Едіп, Прометей, Сізіф та ін.);
– показано, що більшість робіт представника психоаналітичної філософії Е. Фромма відрізняється особливою екзистенціальною увагою до феномену самотності; у такому підході виявлена подібність його уявлень про сутність поняття «екзистенціальна самотність» з поглядами неофрейдистів; встановлено, що самотність визначається в них як складний комплекс явищ, які деструктуризують особистість; у такому контексті проаналізована оригінальна позиція Ф. Фромм-Райхман і виявлено, що поняття «самотність» у філософсько-психоаналітичній парадигмі має особливе значення для розуміння феномена деструктуризуючої самотності.
Сфера – навчальний процес.
