У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання щодо обґрунтування сутності, змісту та особливостей державного регулювання у будівництві на засадах саморегулювання як механізму управління ризиками. Надано науково-теоретичне обґрунтування взаємозв’язку державного регулювання і саморегулювання через визначення, що саморегулювання – це не дерегуляція, а регулювання в інший спосіб, а ключовою проблемою взаємодії держави і організацій саморегулювання є пошук оптимального співвідношення їх регуляторного впливу.
Виокремлено та розкрито сутність саморегулювання як особливої форми децентралізації влади на принципах субсидіарності. Систематизовано організації саморегулювання за способом створення, організаційно-правовою формою, добровільністю чи обов’язковістю членства, поіменуванням у законодавстві, ступенем охоплення ринку тощо. Запропоновано вирішувати проблему ідентифікації організацій, які можна назвати саморегулівними, на підставі ключових ознак саморегулювання, до яких віднесено: об’єднання учасників одного ринку, наявність власних правил і стандартів, механізмів контролю за їх дотриманням, механізмів вирішення спорів та відповідальності перед споживачами як інструментів управління ризиками.
Виокремлено переваги і недоліки саморегулювання та встановлено, що організації саморегулювання, наділені владно-управлінськими функціями, є суб’єктом державного управління та інструментом публічного адміністрування. Визначено роль і місце саморегулювання у кожному з трьох компонентів системи регулювання будівельної діяльності, якими є: нормативна база; система контролю і нагляду; система оцінки відповідності.
Доведено, що вітчизняне законодавство, попри встановлені в ході дисертаційного дослідження недоліки, містить передумови для запровадження саморегулювання. Визначено, що саморегулівні організації у будівництві в Україні створені на основі змішаної моделі саморегулювання та одними з перших почали виконувати делеговані повноваження. Їх досвід є корисним при реформуванні інституту саморегулювання в Україні, зокрема в частині застосування компенсаційних механізмів (страхування і компенсаційних фондів) як інструменту управління ризиками у будівництві.
Виявлено та описано два підходи до розвитку саморегулювання залежно від ступеня втручання держави (стихійне і регламентоване саморегулювання), що застосовуються виходячи з наявності та обсягу владно-управлінських функцій у саморегулівних організацій. Для недопущення надмірного регулювання, при розроблені законодавчих змін рекомендовано диференціювати ступінь втручання держави в залежності від наявності у саморегулівних організацій владно-управлінських функцій, з урахуванням різних підходів щодо стихійного і регламентованого саморегулювання.
Доведено, що успішний розвиток саморегулювання у будівництві потребує посилення інституційної спроможності саморегулівних організацій. Для цього розроблено модель саморегулювання будівельної діяльності в Україні, яка включає систему взаємопов’язаних компонентів (цілей, інструментів, заходів, очікуваних результатів), та складено дорожню карту розвитку саморегулювання. На основі інноваційних підходів, міжнародного досвіду та кращих вітчизняних практик розроблено конкретні пропозиції щодо удосконалення національного законодавства з питань саморегулювання, які спрямовані на модернізацію цільових, функціональних, організаційних та інших складових механізмів державного управління у будівництві на засадах саморегулювання як механізму управління ризиками.
Ключові слова: саморегулювання, саморегулівні організації, будівництво, управління ризиками, механізми державного управління.
