У дисертації вирішене актуальне наукове завдання, що полягає у науково-теоретичному обґрунтуванні механізмів формування та реалізації державно-приватного партнерства в інноваційній сфері та розроблення практичних рекомендацій щодо вдосконалення процедур і технологій його реалізації в сучасних умовах суспільного розвитку.
Здійснено теоретико-методологічний аналіз державно-приватного партнерства в інноваційній сфері постмодерної держави у контексті сучасних дослідницьких підходів, проведено теоретичну ідентифікацію державно-приватного партнерства як юридично оформлену форму взаємовигідної співпраці органів державної влади та суб'єктів підприємницької діяльності щодо об'єктів, які перебувають у сфері безпосереднього державного інтересу й контролю, а також послуг, що передбачає об'єднання ресурсів і розподіл ризиків між ними з метою ефективної реалізації проектів, які мають важливе державне та суспільне значення.
Розкрито державно-приватне партнерство як структурний засіб стимулювання інноваційної діяльності у державі та інструмент формування інноваційної сфери держави. Виявлено, що однією з найбільш фундаментальних причин, яка спонукала до започаткування партнерства, було прийняття того факту, що і державний, і приватний сектори мають унікальні характеристики, що надають їм перевагу в забезпеченні послугами населення. Іншою причиною реалізації практики ДПП була зміна підходу до розуміння функцій уряду, зокрема прийняття та усвідомлення необхідності передачі їх частини приватному сектору як більш мобільному й ефективному.
Обґрунтовано державно-приватне партнерство в інноваційній сфері держави як структурну умову консолідованого управління. Світовий досвід показує, що концесії та контракт життєвого циклу найкраще підходять для залучення позабюджетних інвестицій в інфраструктуру, що обумовлено наступними причинами: угоди мають довгостроковий характер, що дозволяє сторонам здійснювати планування на тривалий часовий період (державі – здійснювати планування економічного розвитку, приватному партнеру –довгострокові інвестиції з високим ступенем надійності); приватний партнер має достатню свободу в ухваленні управлінських і господарських рішень, а також можливість інвестувати кошти в гарантовані державою проекти й отримувати стабільний дохід протягом тривалого проміжку часу; приватній стороні передаються тільки права розпорядження та користування об'єктом державної власності, і держава має достатньо важелів впливу на приватного партнера при порушенні ним умов угоди; держава отримує від приватної сторони передові методи управління, а також застосування більш ефективних і сучасних технічних рішень і, як результат, підвищення якості послуг; держава частково знімає з себе ризики функціонування інфраструктурних об'єктів, а також ризики перевищення кошторисної вартості будівництва, найбільш характерні для інфраструктурних об'єктів; інвестор зацікавлений у дотриманні термінів будівництва об'єктів, оскільки від цього залежить повернення інвестицій, що також важливо для держави.
Розроблено механізми реалізації моделей відкритих інновацій як оптимізаційно-перспективну форму розвитку державно-приватного партнерства в інноваційній сфері України. Доведено, що упровадження концепції відкритих інновацій сприятиме інтеграції внутрішніх та зовнішніх джерел інформації, а також дозволить поширити науково-технологічні знання між окремими суб'єктами інноваційного процесу. Невід'ємним елементом інноваційного розвитку національної економіки є забезпечення доступу підприємств до інформаційної бази перспективних науково-технічних розробок і включення суб'єктів ринку інновацій до міжнародної інформаційної мережі, що сприятиме їх інтеграції до глобального інноваційного середовища.
Ключові слова: державне управління, державно-приватне партнерство, інноваційна сфера, концесії, механізми, форми державно-приватного партнерства.
