Остапович М. О. Авторська модель польського іронічного наративу (приклад Станіслава Дигата).

Уперше в українській літературній теорії подано аналіз особливостей та функціонального наповнення іронічного наративу в аспекті ментальної специфіки та впливу на авторське письмо, відповідне конкретному мистецькому напряму (тут – соціалістичний реалізм). Об’єктом дослідження виступає проза С. Дигата (1914 – 1978) – прозаїка, сценариста, літературного критика, перекладача, колумніста, режисера, актора, чий культурологічний досвід повністю відтворює і наочно демонструє еволюцію та вплив фронтальної ідеологічної платформи на авторське письмо, демонструє загальні риси авторського стилю, головною з яких постає іронія. Ментальність письменника в означеному плані (модель іронічного наративу) розглядаються в контекстуальних зв’язках із прозою Г. Сенкевича, Т. Брези, В. Гомбровича. Передусім аналізуються фактори моделювання стилістичних ознак, зокрема, в аспекті системи тропів та принципів нарації. Зокрема розглянуто збірку оповідань «Рожевий зошит», романи «Прощання», «Подорож», «Диснейленд» як найбільш презентативні тексти С. Дигата в аспекті наративних версій іронії. Авторська модель іронічної оповіді висловлює себе передусім через пародіювання типових образів та канонічних сюжетів польської класики. В контексті польської літературної практики періоду соціалістичного реалізму розглядається логіка формування іронічного наративу в опозиційній світоглядності С. Дигата, що здійснюється за рахунок пародіювання Г. Сенкевича (взято роман «Камо грядеши»). Іронію як домінанту ідіостилю С. Дигата розглянуто в аспекті впливу світоглядних авторських інтенцій (зокрема акцентується екзистенціалізм) на літературне письмо, а також на типологію образних моделей наративу. Акцентовано такі маркери текстів соцреалізму, як «маленька людина», «фантомні образи» тощо. Доведено, що на рівні наративних стратегій іронічний дискурс презентує себе через точки фокалізації (за Ж. Женеттом) та зміну темпу нарації, а також завдяки інтертекстуальним та інтермедіальним вкрапленням (алюзія, цитата, екфрасис тощо). Проблема наративу улягає в загальну теорію стилю, що зокрема у С. Дигата висловлює себе передусім через моделі топосу «дім», «церква», «родинний простір».