У результаті аналізу низки наукових досліджень вітчизняних вчених щодо антикорупційної діяльності констатовано, що їх погляди збігаються, тоді, як відмінності полягають, в основному, у підході до розуміння масштабності наслідків корупційних ризиків. Обгрунтовано, що сутність антикорупційної політики полягає у розробленні та реалізації комплексу послідовних заходів держави для забезпечення мінімізації, або ліквідації, передумов та чинників виникнення корупційних правопорушень у всіх сферах життя суспільства.
Удосконалено науково-практичні підходи щодо розгляду державно-управлінських механізмів попередження та протидії корупції в органах державної влади, що відрізняються від існуючих уведенням у дискурсне поле тези про те, що антикорупційна діяльність має забезпечувати як підвищення ефективності практичного застосування її засобів, які враховуватимуть характерні особливості корупції як політичного явища так і проведення інформаційно-профілактичних та пропагандистських антикорупційних заходів для підвищення рівня прозорості у діяльності владних структур.
Обгрунтовано, що корупція в Україні має ознаки постійності, впорядкованості та системності. Постійність спровоковано соціальними обставинами політика та культурно-соціальний вплив на неї в Україні знаходиться на стадії сталого розвитку, але потребує комплексного вдосконалення. Можливість постійно, безперешкодно здійснювати розкрадання державно-суспільних благ на засадах системності та відсутності покарання є передумовою для підтримання ідеї корупційності владної системи серед високопосадовців.
Визначено, що інституціональні перетворення державного регулювання у сфері боротьби з корупцією у країнах ЄС, що мають бути реалізовані в Україні у конкретних напрямах із урахуванням наявної проблематики щодо того, що: демократія набуває форм гібридності, законодавство має зміст, але не має однозначної форми застосування, не здійснено спроб рецепції, кодифікації та систематизації законодавства, державно-управлінські механізми запобігання корупції не мають розгалуженої структури, а, отже, не є максимально ефективними, уряд, як і державні службовці, персонально використовують власні привілеї та політичні гарантії у якості захисту від власних корупційних дій.
Розроблено концептуальну модель удосконалення механізмів попередження та протидії корупції в органах державної влади, яка сприятиме уникненню колізій та прогалин у існуючому антикорупційному законодавстві України, імплементації національних стандартів та норм у сфері попередження та протидії корупційним злочинам до міжнародних.
Ключові слова: корупція, механізми державного управління, хабарництво, інститути громадянського суспільства, шляхи вдосконалення антикорупційної політики.
