В основу дослідження покладено гіпотезу про державу як ефективного власника. Ефективний власник розглядається як суб’єкт, що здатний, по-перше, зберігати та примножувати предмет володіння; по-друге, чітко визначати мету використання цієї власності; по-третє, спрямовувати функціонування об’єктів власності на реалізацію суспільних інтересів. У реалізації цієї місії слід вирішувати проблеми: розмивання відповідальності, залучення, мотивації менеджерів і делегування повноважень від власника управлінцям.
Наявність національного банку розвитку сприяє антициклічному регулюванню економіки, фінансовій і соціальній стабільності за умови обачливого використання цього інструменту політики. Доречним є існування кількох установ розвитку з різними моделями бізнесу. Загальна їх риса – взаємодія публічного (державного) та приватного секторів. Розробляючи концепцію і стратегію державного банку розвитку, уряд має враховувати, що діяльність банків, які перебувають у державній власності, спрямована на подолання «провалів» ринку заради загального економічного зростання. Вони мають бути зорієнтовані не стільки на виконання традиційного набору показників комерційного банку, скільки на забезпечення приросту валового національного продукту, раціональної зайнятості, додатного сальдо зовнішньої торгівлі, національного добробуту своїх країн. Робота над реорганізацією національних банків розвитку триває в усіх країнах світу, це процес постійного удосконалення у відповідь на динамічні зміни в економічному середовищі.
Капіталізація національних банків розвитку в сучасних умовах відбувається насамперед за рахунок капіталізації прибутку, незважаючи на те, що прибутковість бізнесу не є метою їх діяльності. Роль статутного капіталу як ресурсу другорядна. Адекватність капіталу регулюється центральними банками відповідних країн. Кредитний рейтинг такого банку та суверена практично однаковий, що дає змогу банкам розвитку залучати дешеві ресурси на ринку, а не державні кошти. Принциповим моментом у капіталізації є пільгове оподаткування прибутку банку та його спрямування на формування резервів. Мажоритарна частка держави у капіталі національного банку розвитку створює передумови для використання такої установи як інструменту економічної політики держави.
Запропоновано набір ключових показників результативності для оцінки діяльності керівників державних корпорацій на своїх посадах. По-перше, фінансові показники (динаміка кредитно-інвестиційного портфеля; якість кредитів, структура кредитних вкладень за пріоритетними напрямами згідно зі стратегією, затвердженою урядом, операційна ефективність, прибутковість з урахуванням ризиків, рівень непокритого кредитного ризику щодо капіталу, співвідношення залучених кредитних ресурсів та кредитного портфеля), та, по-друге, нефінансові показники (рейтинг сталого фінансування, позитивна динаміка ВВП, індекс ведення бізнесу та рівень безробіття).
Акцент на кредитуванні малого та середнього бізнесу не виключає розвитку кредитування населення за окремими соціально значимими програмами (підтримка регіонів, студентські позики, соціальні підприємства). Незважаючи на помірний внесок банку розвитку в загальні обсяги кредитування, він відіграє лише позитивну роль у розвитку економіки. Просте копіювання досвіду конкретного банку без урахування специфіки місцевого ринку (попиту на кредити) та банківського сектору (пропозиції кредитів) слід визнати неприйнятним.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути застосовані в реалізації економічної політики держави, удосконаленні управління державною власністю, регулювання діяльності банків з державним капіталом, при розробленні комплексу заходів щодо подолання наслідків системної кризи. Запропоновано реалізовувати моделі бізнесу двох типів банків розвитку для України, а саме: спеціалізованого банку для фінансової підтримки малого і середнього бізнесу через установи-партнери та банку для фінансування великих корпорацій, державних підприємств і муніципалітетів. Обґрунтовано, що стартовий (статутний) капітал такі банки можуть отримати шляхом реструктуризації трьох державних банків (Укрексімбанку, Ощадбанку та Укргазбанку), перерозподілу профільних активів між цими банками, зі збереженням спеціалізації експортно-імпортного банку як третього спеціалізованого державного банку. Державні банки розвитку здатні працювати на ринку як установи без ліцензії на залучення клієнтських коштів, оскільки покладаються на оптове запозичення.
Розроблені в дисертації пропозиції та висновки використано в діяльності Міністерства фінансів України, Національного банку України та комерційних банків. Результати дослідження використовуються в дослідницькому процесі ДННУ «Академія фінансового управління».
