У дисертації вперше у вітчизняній науці проведене комплексне історіографічне дослідження вивчення української національної ідентичності в кінці ХХ – на початку ХХІ століття. Здійснено короткий екскурс в історію студій поняття «ідентичність», вперше описаного представниками психоаналізу З. Фройдом, К. Г. Юнгом, Е. Фроммом. Згодом у роботах соціолога Е. Еріксона було сформовано базову для подальших досліджень теорію «криз ідентичності». Завдяки накопиченню знань про процес формування нації соціологами, політологами та етнологами було теоретично окреслено явище «національна ідентичність». У дисертації осмислено основні світові класичні та модерні теорії, напрямки розуміння процесів ідентифікації націй як сучасних громадянсько-політичних спільнот. Вдосконалено періодизацію вивчення проблеми з її обґрунтуванням у контексті розвитку вітчизняного історіографічного процесу, новітніх теоретичних підходів і методології. Всебічно проаналізовано основні етапи, напрямки та особливості вивчення теми. Виділено два історіографічні періоди наукової розробки теми: 1) ранній (середина ХІХ ст. – кінець 1980-х рр.) 2) сучасний (1990 р. – наші дні). Представники раннього етапу хоча й не оперували сучасною термінологією, однак у своїх наукових доробках чітко окреслювали сутність, функції та структуру явища. Серед таких дослідників можна виділити М. Костомарова, В. Антоновича, М. Міхновського, В. Вернадського, Д. Донцова та ін. Ці студії успішно продовжили українські вчені, які перебували в еміграції у країнах Західної Європи та Північної Америки (О. Кульчицький, О.-І. Бочковський, В. Старосольський, Б. Цимбалістий, В. Янів та ін.). У межах сучасного періоду ми умовно виокремлюємо чотири етапи (1990-1996 рр., 1997-2004 рр., 2004 2014 рр., 2014 р. – наші дні), кожен з яких значною мірою залежав від суспільно-політичних обставин у державі, що детермінували зміни підходів до розуміння, виділення окремих аспектів національної ідентичності у вітчизняній науці. Дослідження проблем української ідентичності еволюціонували від мінімального вдосконалення вже наявних вчень, (наприклад, Е. Сміта, Ю. Хабермаса, Б. Андерсона) до вироблення авторських унікальних концепцій. Під умовною назвою ці «гібридні» концепції краще апробуються в сучасних українських реаліях. Також у дослідженні приділено увагу структурі української національної ідентичності та пріоритетності її складових, оскільки ця тема займає одне з чільних місць в історіографії проблеми. Проблема функціонального потенціалу поняття української ідентичності у візіях вітчизняних вчених також залишається дискусійною і досі. Серед дослідників розвитку української нації та її ідентичності виокремлюється кілька груп науковців, які по-різному маркують початок появи національних ідентитетів в українців. Загалом ми виділяємо 4 основних підходів у цій періодизації: «руський» (ХІІІ – XV ст.), «домодерної нації» (з кінця ХVI – до середини ХVII ст.), «модерної нації» (з початку ХХ ст.), сучасний (від 1991 р. – донині). Важливими з точки зору наочного побутування ідентифікаційних практик є вітчизняні наукові доробки, які стосуються виявів української національної ідентичності. Розглянуто дослідницькі позиції з цього питання в архітектурі (Б. Черкес, Я. Юрик, Р. Гнідець), монументальному мистецтві (І. Коваль, В. Підшивалкіна, О. Яремчук), фінансово-економічній сфері (Т. Шемет, С. Франклін, Е. Віддіс), одязі (Л. Пономар, В. Косів), літературі (Л. Василик, Т. Урись, Д. Семенова) тощо.
