Імплементація австрійського права в західноукраїнських землях відбувалася в три етапи: 1) кінець XVIII – 1848 рр.; 2) 1848–1860 рр.; 3) 1860–1914 рр. Впродовж першого етапу впроваджено нову систему влади і самоврядування, в тому числі започатковано скликання станових сеймів. Загальною особливістю впровадження австрійської системи права на західноукраїнських землях була асиметричність – автономія Галичини та Буковини та централізація – на Закарпатті. Українці назагал позитивно сприйняли австрійську систему права, яка толерувала розвиток національних рухів. Доведено, що структура органів влади в Галичині, Буковині та Закарпатті враховувала особливості регіональної автономії, і являла собою сувору централізовану ієрархічну модель управління, яка зазнала змін тільки в 1860-х рр. в умовах впровадження конституційного ладу. При характеристиці виборчого законодавства, автором виокремлено п’ять етапів, впродовж яких відбувалася його трансформація. Кожен з цих етапів мав свої особливості, обумовлені потребою збалансування інтересів соціальних і національних груп, а також прагненням зберегти політичну стабільність. Впровадження прямих виборів до імперського парламенту в 1873 р. та зниження виборчого цензу у 1882 р., відображали намір уряду розширити коло виборців і зробити виборчий процес більш прозорим. Революційною для свого часу стала виборча реформа 1907 р., яка впровадила принцип “одна людина – один голос”. Акцентується увага на тому, що представницькі органи в Галичині та Буковині, на відміну від Закарпаття, мали певні автономні права, закріплені зокрема “Жовтневим дипломом” 1860 р., “Лютневим патентом” 1861 р., Крайовим статутом для Галичини 1861 р. і власне конституцію 1867 р. Згадані нормативні документи регламентували діяльність двопалатного імперського парламенту, що складався з Палати панів та Палати представників. Залучення українського населення до діяльності представницьких органів влади в Австро-Угорщині було обмеженим і нерівномірним, проте мало важливий вплив на розвиток національного руху та політичної культури. Одночасно встановлено, що саме сеймова і парламентська діяльність стали поштовхом до формування української політичної еліти, представники якої пізніше відіграли значну роль у становленні незалежної Української держави. Констатовано, що представницька демократія є важливим містком між українською правовою традицією та європейськими демократичними цінностями, підкреслюючи спільність історичних і сучасних прагнень до свободи та самоврядування.
