Харьковщенко Є. А. Софійність київського християнства як релігійно-філософський і етнонаціональний феномен.

У дисертації виокремлюються і досліджуються такі періоди софійної проблематики: дохристиянські уявлення античності, гностичні софіологічні рефлексії, християнська софіологія, середньовічна містика і софіологія російської "філософії всеєдності". Встановлено, що київському християнству були притаманні такі особливості і риси, як християнський універсалізм, толерантне ставлення до різних релігійних центрів на Сході і Заході, несприйняття клерикального месіанства, візантійського цезарепапізму і римського папоцезаризму, ранньохристиянська орієнтація, паулінізм як форма заперечення богообраності будь-якого народу і відповідно церковного імперіалізму, вироблення власного слов"янського обряду, патріотичність і софійність. Обґрунтовуються софійні києвохристиянські витоки способу філософствування українських мислителів Г. Сковороди, П. Юркевича, що знайшли відображення у "філософії серця", та вияви софійного вчення на тлі російської ментальності у його систематизації і перетворенні на концепцію софіології у"філософії всеєдності", в чому велика заслуга належить таким мислителям, як В. Соловйов, С. Булгаков, П. Флоренський. Софіологія у православному богослов'ї ХХ ст. розглядається в контексті православно-богословських суперечок навколо софійного вчення в середині 30-х рр. та у зв'язку з православною концепцією "християнського служіння світові" (70 - 80-ті рр.).