Доведено, що методологія православної теології слугує мовою для богословської та релігійно-філософської думки, необхідною для її конституювання та конкретизації в контексті вирішення нагальних світоглядних проблем релігійних спільнот. При варіативності мов, які використовувалися у православній думці, панівною тенденцією для методології був інтуїтивізм, тобто визнання надприродної можливості для розуму в його справжній ідентичності безпосереднього пізнання присутності Бога та ідеальної основи світу. Встановлено, що православна теологія виникає внаслідок синтезу біблійного персоналізму - як внутрішнього сенсу та мови платонізму ? як зовнішньої форми. Цей синтез виявився продуктивним та евристичним, надавши можливість для формування православної догматики, систематичного богослов'я, релігійно-аскетичної культури. Православна теологія золотого віку патристики є базовою формою ідентичності для всієї православної теології, а її методологія визначає загальні особливості для всієї методології православної теології. Виявлено, що для методології грецької патристики класичної доби характерним є бачення філософської культури як "пропедевтики" до теології, коли християнство сприймається як "нова пайдея", теологія - як "істинна філософія", метою яких є всебічна довершеність християнина. Антична філософія оцінюється як така, що мала покликання до богопізнання, однак в основному не змогла виконати цього покликання, і тому має бути подоланою більш досконалою філософською культурою християнства, підкріпленою надприродним Одкровенням. Головною рисою методології грецької патристики класичної доби став містичний раціоналізм. Вважається, що людський розум не здатний пізнати Бога та ідеальну основу дійсності, а тому перебуває у полоні чуттєвої феноменальності. При цьому віра допомагає долати сумніви та розпочати духовне життя. Мислителі грецької патристики переконані, що під впливом благодаті та аскетичних вправ, спрямованих на трансформацію людської особи, розум здатний до розкриття вродженої інтуїтивної здатності до містичного споглядання, за допомогою чого і досягається несумнівне екстатичне знання Бога та всього у Богові. Виявлено, що "природна теологія" для мислителів Візантії є цілісним філософсько-богословським дискурсом, що включає в себе "антропологію", "космологію", "теологію", як свої основні частини, хоча містить сукупність знання і по іншим дисциплінам того, що в сучасності є філософською теологією. Теоретична антропологія - це система теоретичних знань про виникнення, будову людини, її призначення та мету існування. Теоретична космологія - описує світ, його виникнення, будову та майбутнє. Теоретична теологія - розпадається на дві частини: "теологію" у вузькому значенні слова - науку про Трійцю, та "ікономію" - науку про Божу діяльність по відношенню до створеного сутнього. Оприявлено, що у візантійській думці "догматична теологія" ? це система християнських доктринальних вчень, догматів, що виводилися з Одкровення та конституювалися вірою. У християнських отців не було завдання побудови особливої християнської міфології, на кшталт проклівської. Її місце в структурі теології займає догматичний дискурс, що знаходить свій максимальний вираз у догматиці. Догматична теологія має своїм джерелом одкровення Бога в Біблії. Доведено, що у Візантії "містична теологія" ? це форма теологічних знань, що безпосередньо спирається на містичний досвід. Поряд з Писанням, Церква мала містиків, що безпосередньо споглядали Бога як надприродну реальність. Для методології православної теології доби модерну характерним є коливання між схоластичним та романтичним розумінням теології. Реакцією на модернізацію православної теології стала неопатристика як неотрадиціоналістична парадигма мислення. Розвиток постметафізичного персоналізму як засобу ідейного подолання постмодернізму пропонується послідовниками феноменологічної теоестетики Д.Гартом та Дж.Мануссакісом. Створюваний ними персоналізм є неоавгустіанським за власними методологічними установками, і як такий має великий екуменічний потенціал.
