Дисертацію присвячено обґрунтуванню теоретико-методологічних основ конституційної правозахисної діяльності в Україні та формуванню пропозицій щодо удосконалення чинного конституційного законодавства у сфері утвердження, гарантування та захисту прав і свобод людини.
Обґрунтовується, що за своїм суб’єктно-об’єктним складом, а також підставами виникнення, зміни, припинення та відновлення, правозахисна діяльність є самостійним видом конституційних правовідносин у сфері захисту прав і свобод людини. Предмет, методи і форми цієї діяльності – права та свободи людини, їх судовий і позасудовий захист і відновлення, а також система суб’єктів захисту прав і свобод людини, її завдання й функції, унормовуються у Конституції та законах України, які й становлять конституційну основу правозахисної діяльності.
Доводиться, що правозахисна діяльність, яка ґрунтується на нормах конституції та за своєю сутністю, змістом і формами є конституційною, поєднує в собі три основні форми конституційно-правової діяльності, спрямованої на захист і відновлення прав і свобод людини – правотворчу, правозастосовну та судову. Під конституційною правозахисною діяльністю пропонується розуміти цілеспрямовану правотворчу, правозастосовну та судову (правосудну або ж юрисдикційну) діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також інститутів громадянського суспільства та бізнесу щодо захисту та поновлення закріплених у конституції прав і свобод людини.
Відзначається, що конституційна правозахисна діяльність в Україні та за кордоном має системний характер і репрезентована системою об’єктів – множиною конституційних прав і свобод та їх груп, а також системою суб’єктів конституційного права, уповноважених здійснювати захист і відновлення цих прав і свобод. Система відповідних суб’єктів репрезентована в Україні: 1) безпосередньо індивідумами (громадянами України, особами без громадянства, іноземцями та ін.), які є носіями конституційних прав і свобод та оскаржують їх порушення; 2) Українським народом, корінними народами і національними меншинами України; 3) Українською державою, органами державної влади, їх посадовими особами; 4) територіальними громадами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами; 5) громадянським суспільством та його інститутами; 6) інститутом адвокатури; 7) бізнесом – юридичними особами приватного права – суб’єктами господарської діяльності; 8) міжнародними правозахисними організаціями та ін.
У дослідженні ґрунтовно розкривається сутність, зміст, методи і форми правозахисної діяльності Української держави і її конституційних органів: Верховної Ради України і омбудсмана, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Конституційного Суду України, судів і прокуратури.
Підкреслюється, що категорія «правозахисна діяльність» зберігає в вітчизняному конституційному праві переважно теоретичний характер. Водночас, забезпечення належного розвитку правозахисної діяльності в Україні вимагає унормування в Конституції України положення про здійснення та підтримку державою такого виду правової діяльності шляхом доповнення ст. 21 Конституції України новим абзацом наступного змісту: «Держава визнає пріоритет правозахисної діяльності та сприяє її реалізації»
