Токар М. Ю. Державна політика сприяння розвитку громадських організацій в Україні

У дисертації обґрунтовано теоретико-методологічні та практичні засади модернізації державної політики сприяння розвитку громадських організацій у сучасних умовах розвитку демократії та проведення реформи децентралізації, а також визначено перспективні напрями і конкретні засоби вказаної модернізації. Акцентовано увагу на мотивації функціонування громадських організацій у взаємодії з державною владою. Опрацьовано науково-дослідний доробок українських та іноземних теоретиків і практиків щодо ролі громадських організацій у публічно-управлінських відносинах держави й громадянського суспільства. Розкрито зміст теоретико-понятійного апарату за напрямом наукового дослідження. Вдосконалено розуміння державної політики як системи заходів реалізації публічних інтересів держави і суспільства. Обґрунтовано атрибути державної політики сприяння розвитку громадських організацій, вказано можливості модернізації її механізмів. Проаналізовано й удосконалено методологічні підходи до дослідження проблем державного сприяння розвитку громадських організацій України та їхнього функціонування. Акцентовано увагу на вдосконаленні методологічних конструктів системного, інституціонального, синергетичного та інших підходів. Обґрунтовано суспільно-історичні передумови та еволюцію нормативно-правового визнання державою актуалізованої суб’єктності громадських організацій. Розроблено етапізацію розвитку громадських організацій в Україні у контексті механізмів публічної взаємодії держави і громадянського суспільства. Охарактеризовано різновидності громадських організацій. Запроваджено новий підхід до функціонального визначення суспільно-корисної громадської організації як соціального сервіс-провайдера. Удосконалено особливості суб’єктності громадських організацій у публічно-управлінських відносинах та підходи до їх актуалізованого позиціювання в державі та суспільстві. Запропоновано консенсусну модель узгодження публічних інтересів інституцій громадянського суспільства і публічної влади, в основу якої закладено мобілізаційно-інтеграційний засіб організації громадян та рольову функцію суспільно-корисної дії. Обґрунтовано стратегічні цілі та причинні важелі визнання державою соціально-консолідуючої ролі громадських організацій у змісті викликів сучасного державотворення. Розроблено функціональну модель «дзеркала-випрямляча», під якою розуміється формат практичного відображення механізмів та інструментів публічно-управлінської діяльності інституцій громадянського суспільства і державної влади. Аргументовано особливості публічної ідентифікації громадських організацій як осередків консолідації національних меншин в Україні. Здійснено аналіз європейського досвіду використання державою суспільно-корисного потенціалу громадської організації та його застосування в українській практиці. Окреслено проблеми міжнародного іміджу громадських організацій України та можливості його покращення. Доведено необхідність застосування управлінських інновацій у напрямку надання громадськими організаціями публічних послуг громадянам. Запропоновано вдосконалення механізмів діджиталізації як інструменту оптимізації діяльності громадських організацій. Розроблено й обґрунтовано критерії механізму та фактори необхідності здійснення інституційного ребрендингу громадських організацій в умовах децентралізації влади. Наскрізно обгрунтовано необхідність модернізації організаційних, правових, інформаційних, технологічних механізмів державної політики сприяння розвитку громадських організацій в Україні.