Дослідження розглядає дві тісно пов’язані теми: антропологічну думку Антіохійського патристичного осередку та її роль у розвитку слов’янських культур і, насамперед, Київської традиції. У вступному І розділі підсумовано наукову літературу щодо Антіохійської школи, обґрунтовано методологію, окреслено мультикультурний ландшафт, у якому формувалася школа. Стислий історичний нарис формування школи зіставляє іманентний погляд антіохійців на власний інтелектуальний родовід із поглядами провідних патрологів. Показано, що самі антіохійські богослови доби розквіту школи (IV-V ст.), на відміну від частини дослідників, вірили в континуальність свого осередку. Їхня постійна орієнтація на діячів, яких вони вважали своїми попередниками – від апп. Петра і Павла, св. Ігнатія і св. Феофіла аж до свтт. Мелетія, Флавіана, а потім і Золотоуста – сама по собі була формотворчою для їх думки.
Основний ІІ розділ окреслює специфічні риси антіохійської антропології, досліджуючи бінарні опозиції, дотичні до екзистенції кожної людини: діти і дорослі, робітники і співці, мертві і живі, раби і вільні, гості і господарі тощо. Самобутність антіохійського підходу зумовлена розумінням засадничої антропологічної категорії – образу Божого, що визначає людську гідність. Якщо інші школи, спираючись на вчення Оригена, обмежують богообразність духовно-інтелектуальним життям людини і виключають тіло із imago Dei, то антіохійські богослови, розвиваючи ідею свт. Іринея Ліонського, обережно залучають людську тілесність до категорії образу – як прототип Божого олюднення. У цьому виражається властивий сирійському християнству «містичний матеріалізм», що впливає на всі аспекти їхнього бачення людини. Приміром, він виражається у пошуку мирянських ідеалів святості та введенні шлюбу у число таїнств Церкви. Він позначається на аскетиці, сприяючи переходу від «ангелологічного» до суто антропологічного чернечого ідеалу. Він спонукає до осмислення праці не як прокляття, а як богоподібного перетворення матеріального світу. Він веде до буквального і соціоцентричного розуміння Літургії як підґрунтя радикальної солідарності громади, яке, водночас, дає місце вдячності за добробут «зовнішніх» - антіохійського різновиду екуменізму. Він дозволяє ототожнювати духовне здоров’я з благодушністю і потягом до життя (евтюмія, протюмія, тюмедія), пов’язуючи духовну недугу із браком цих якостей (атюмія). Іншим стрижнем антіохійської антропології є нюансована рефлексія над «свободою, що є в нас» і радикальна критика рабства. Слідом за свт. Іринеєм, антіохійці наголошують, що людину створено вільною обирати смерть чи безсмертя, а отже асоціюють початок історії з невизначеним станом дитинства, відкритим до непередбачуваної співтворчості Бога і людини.
У третьому розділі підсумовано гіпотези, що пояснюють незрівнянний авторитет сирійського богослов’я у кириличному світу, описано шляхи знайомства слов’ян зі спадщиною Антіохійської школи, наведено приклади впливу антіохійської думки на гомілетику, мистецтво, агіографію, космологію та екологію давньокиївської традиції, проаналізовано показовий випадок її відображення в українському фольклорі.
Нарешті, четвертий розділ зосереджується на ролі антіохійської спадщини у культурі ранньомодерної України. В цей період ірраціональне благоговіння перед давньою Сирією змінюється живими контактами Київською митрополією та Антіохійським патріархатом і переходить у обопільний науковий інтерес, супроводжуваний меценатством українських можновладців. Завдяки величезній увазі українських друкарів до автентичних антіохійських творів, думка цього осередку своєрідно відбивається на творчості провідних богословів цього часу, як-от свт. Димитрія Туптала, Стефана Яворського, Симона Тодорського, Паїсія Величковського, Григорія Сковороди. Зокрема, сковородинське богослов’я «Духа свободи» розглянуто в контексті своєрідної антіохійської «теології визволення».
