Дисертація присвячена дослідженню мови як форми буття української культури, що зберігає народну пам’ять і розвивається навіть в колоніальних умовах Російської імперії; як інструменту культури, який формує особистість, носія мови, через донесені йому мовою картину світу, менталітет, людські цінності та ін., тобто через культуру народу, яка є засобом національної єдності і комунікації.
Акцентовано увагу, що вивчення питання про співвідношення феноменів мови та цивілізації багато в чому ускладнюється наявністю взаємовиключних концепцій цивілізації, що призводить до варіювання уявлень про відносини досліджуваних об’єктів. У трактуваннях останньої як соціокультурної цілісності висновки стосовно питань мови зроблені в межах положень, що характеризують взаємодію мови і культури, і лише частково варіюються залежно від критеріїв, визнаних основними при виокремленні локальної цивілізації. Відзначено, що в межах лінійного підходу розробка питань мови обмежується констатацією важливої ролі писемності в цивілізаційному розвитку (В. Келле та ін.). Більшістю представників циклічного підходу мовним принципам відводиться незначна роль: в одних авторів цивілізації являють собою мовні та етнічні групи, об’єднані спільною мовою чи етнічним походженням (М. Данилевський та ін.), в інших є суто державними об’єднаннями, заснованими на державній і мовній єдності (О. Шпенглер та ін.). Представлена в термінах концепцій діалогу проблема «мова і цивілізація» демонструє жорстке протиставлення цивілізаційного і культурного зрізів соціального буття і, відповідно, мотиви регресу мови в цивілізації, який проявляється в її вихолощуванні, уніфікації, відчуженні від справжнього життя і творчості. Наголошено, що цивілізаційні концепції та пов’язані з ними трактування мовної проблематики не дають достатніх методологічних інструментів для аналізу труднощів і взаємозалежностей цивілізаційного і лінгвістичного процесів, що спонукає до глибшого дослідження проблеми взаємодії мови і культури. Разом із тим, суттєвою проблемою для всіх цивілізаційних концепцій залишається прогалина в поглядах на роль українського народу, його культури і мови в цивілізаційних процесах. Тим не менше, саме питання української мови і культури є центральним у цивілізаційному виборі (житті) українського народу.
Звернено увагу на ставлення до української мови як етнічної ознаки у Російській імперії у XVIII – на початку ХХ ст. Хронологічні і територіальні межі дослідження охоплюють територію українських земель, інкорпорованих до складу Російської імперії, для яких були характерні процеси, з одного боку, становлення української літературної мови, а з іншого, зниження її соціального престижу за рахунок застосування широкого набору політичних інструментів та опосередкованих важелів впливу. Активізація українського руху у другій половині ХІХ ст. наштовхнулася на суворі заходи щодо обмеження вживання української мови. Проаналізовано репресивні методи проти української мови з боку російського уряду та російської церкви, які й надалі використовувалися імперською та радянською владою для боротьби з українською мовою та свідомим українством. Остаточно дискримінаційна політика щодо української мови була закріплена Валуєвським циркуляром й Емським указом, згідно з якими заборонялося друкувати релігійні, навчальні й освітні книги українською мовою, яка повинна була бути витіснена з культурної сфери і обмежена побутовим вжитком, що призвело, зокрема, до тимчасової дезорганізації українського руху в Наддніпрянщині.
З’ясовано, що дискусії навколо української мови, маючи науковий і політичний характер, одночасно сприяли поглибленню культурологічних уявлень про неї. Попри численні цензурні заборони, виходили друком українськомовні літературні твори різних жанрів. Їхнє видання та поширення набуло вагомого значення у контексті українського руху, трансляції української культурної ідентичності в суспільстві у ХІХ – на початку ХХ ст. У цьому процесі українська мова відіграла виключну роль, незважаючи на етнічні відмінності. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. зусилля представників української культурної еліти були скеровані на формування української літературної мови й розширення сфери її вжитку. Мовна діяльність М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін., які своєю творчістю охопили всі існуючі на той час літературні жанри, характеризується прагненням синтезувати в українській літературній мові східні і західні говори народної мови. Особлива роль у цьому процесі належала творчості Т. Шевченка. Завдяки представникам української еліти того часу українська мова повстала як головна і незамінна складова особистої і колективної ідентичності, й, зрештою, як головна форма у боротьбі за національну культуру.
Ключові слова: мова, українська мова, мовна картина світу, цивілізація, національна культура, етнос, літературні твори, лінгвоцид.
