Дисертаційна робота присвячена комплексному розкриттю теоретичних і практичних питань правового регулювання участі держави та її органів в соціально-забезпечувальних правовідносинах. При визначенні місця держави та її органів серед суб’єктів соціального забезпечення розкриваються історичний розвиток системи соціального забезпечення, ролі, функції держави в цьому процесі, а також сучасні види вказаних суб’єктів, сутність і призначення державних органів у зазначеній системі.
На підставі отриманих результатів проведеного аналізу проведено авторську класифікацію історичних етапів розвитку досліджуваної системи. Виділяються й характеризуються такі етапи, як дистанціювання участі держави від регулювання соціально-забезпечувальних відносин (давні часи – І половина XVI ст.); зародження і становлення соціальної функції держави (ІІ половина 16 ст. – І половина ІХХ ст.); початок формування комплексної системи соціального забезпечення в Російській імперії (ІІ половина ІХХ ст. – 1917 р.); обмежене виконання Радянського державою своїх соціальних функцій (1918 р. – 50-ті роки ХХ ст.); удосконалення правового регулювання соціального забезпечення в СРСР (50-ті роки ХХ ст. – 1991 р.); розвиток сфери соціального забезпечення з проголошенням Україною незалежності (1991 р. – до сьогодення).
Вивчається суб’єктний склад соціально-забезпечувальних правовідносин, правові підставі віднесення того чи іншого їх учасника до переліку цих суб’єктів. Наводиться коротка характеристика правового статусу фізичних і юридичних осіб, у царині соціального забезпечення населення, розрізняються їх функції й роль в останній. Сформульовано й обґрунтовано власну класифікацію суб’єктів соціального забезпечення з використанням таких визначальних чинників їх диференціації, як виконання (невиконання) функцій держави у процесі участі у правовідносинах і безпосередність надання (отримання) соціального забезпечення.
Досліджуються термінологічні аспекти поняття «державний орган», правова природа держави та її органів як суб’єктів соціального забезпечення, їх місце й роль у соціально-забезпечувальних відносинах. Акцентується увага, що призначення вказаних органів не тільки в акумулюванні й розподілі додаткових соціальних і матеріальних благ населенню, а й в ефективній і результативній регуляторній політиці в цій сфері, покликаній запровадити ринкові засади впорядкування відносин соціального забезпечення, децентралізувати ці процеси. Виокремлюється низка функцій органів державної влади, які, на думку авторки, підкреслюють їх центральне місце в системі суб’єктів соціального забезпечення.
При вивчені загальної характеристики державних органів у досліджуваній системі аналізується їх правовий статус та інших суб’єктів, які беруть участь у відносинах соціального забезпечення, розкриваються питання контролю й нагляду за виконанням покладених повноважень на них та їх відповідальність у сфері соціального забезпечення населення. У процесі аналізу системи органів державної влади, що виступають суб’єктами соціального забезпечення, авторка основну увагу зосереджувала на органах влади виконавчої, які тією чи іншою мірою реалізують управлінські повноваження в царині соціального захисту громадян. Стисло наводяться ключові компетенційні характеристики Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики, Державної служби зайнятості, Державної служби у справах ветеранів та учасників антитерористичної операції, Фонду соціального захисту інвалідів, Пенсійного фонду України, департаментів та управлінь з питань соціального захисту населення місцевих державних адміністрацій та інших суб’єктів.
При цьому досліджуються як органи, що беруть безпосередню участь у соціально-забезпечувальних відносинах, так і ті, діяльність яких має опосередкований характер, тобто пов’язана зі встановленням юридичних фактів, створенням правових підстав соціального забезпечення конкретнії особи. Показано взаємозв’язок цих органів, зокрема наявність інституційних, субординаційних і координаційних зв’язків всередині виконавчої вертикалі. За результатами проведеної роботи з цих питань авторка пропонує враховувати певні критерії: адміністративно-територіальний, місце державного органу в системі органів виконавчої влади, його галузеву спрямованість, з використанням яких і проводиться їх авторська класифікація.
