Дисертацію присвячено комплексному аналізу особливостей вербалізації спонукальної модальності в агітаційно-політичному дискурсі. Обґрунтовано теоретичні і методологічні засади дослідження категорії спонукальної модальності; виокремлено й проаналізовано способи і засоби її вираження в агітаційно-політичному дискурсі крізь призму функційно-семантичного підходу; схарактеризовано формально-синтаксичну організацію спонукальних конструкцій; описано їхню семантико-синтаксичну специфіку та особливості реалізації в агітаційно-політичних текстах; досліджено феномен спонукальної модальності в комунікативно-прагматичному вимірі; з’ясовано механізми сприйняття спонукальних конструкцій реципієнтами.
Актуальність дослідження спонукальної модальності в агітаційно-політичному дискурсі вмотивоване потребою з’ясувати її функційно-семантичну специфіку, інвентаризувати засоби і способи її вербалізації та проаналізувати комунікативно-прагматичний потенціал. Матеріалом дослідження слугувала авторська картотека, що нараховує близько 5000 спонукальних конструкцій, відібраних методом суцільного вилучення з агітаційно-політичних текстів упродовж 2016–2020 рр.
Схарактеризовано концепції аналізу поняття «модальність», розмежовано об’єктивний та суб’єктивний різновиди й окреслено її складники: «реальність / ірреальність», «можливість / необхідність / бажаність». Категорію спонукальної модальності описано в аспекті функційно-семантичного підходу, акцентовано увагу на польовій природі спонукання, що вможливлює різні варіанти його структурування.
Визначено терміни для номінації спонукальної модальності: імператив, модус, директив, волевиявлення, окреслено їхній семантичний обсяг та значеннєві співвідношення. Аналіз поняттєвої сфери засвідчив, що деякі дефініції, наприклад модус, ширші за обсягом, ніж модальність, а імператив – вужче поняття, бо позначає дієслівну форму і є одним із засобів вираження спонукальної модальності. Тому синонімійне використання термінів імператив, імперативність, директив, модус не завжди виправдане й може бути причиною сплутування термінів.
Описано феномен політичного дискурсу й диференційовано два підходи до його інтерпретації на підставі інституційних та неінституційних форм спілкування: вузький (формальний), або дискурс політиків, та широкий (семантичний), що охоплює форми спілкування, у яких хоча б один зі складників (суб’єкт, адресат чи зміст) належить до сфери політики.
З’ясовано, що найпоширенішим засобом реалізації політичної боротьби є агітація, а тому в межах політичного дискурсу виокремлено агітаційно-політичний як його різновид, що вмотивовано основною метою (переконання адресата й спонукання до потрібного адресантові вибору) та функцією (боротьба за владу) політичного дискурсу. З огляду на поліаспектність та багатофункційність агітаційно-політичного дискурсу, закцентовано увагу на його синкретичній природі, тобто здатності синтезувати різні типи дискурсів, зокрема мас-медійний та інтернет-дискурс. Доведено беззаперечний зв’язок медіадискурсу та політики, оскільки мас-медіа й інтернет є середовищем існування та каналами провадження політичної комунікації.
