У дисертації наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення проблеми діагностики і лікування пацієнтів з хронічним гемороєм III-IV ступеня за Goligher, яке включає обґрунтування ролі функціональних розладів дефекації, дисплазії сполучної тканини та кровопостачання кавернозних тілець прямої кишки, якості життя хворих у безпосередньому та віддаленому періодах, результати яких дозволили удосконалити та доповнити методи операційного лікування. Проведене клінічне обстеження і лікування 140 пацієнтів з хронічним гемороєм III-IV ступеня за Goligher. Серед обстежених пацієнтів чоловіків було 58 (41,4±4,20 %), жінок - 82 (58,6±4,20 %). Більша частина пацієнтів була молодого віку (52,1±4,20 %). Особи середнього віку склали 25,0±3,70 %, літнього та старечого – 22,9±3,50 %. У всіх пацієнтів проводили пальцеве дослідження прямої кишки. Тонус зовнішнього і внутрішнього сфінктера був достатнім у 69,3±3,90 % і 62,9±4,08 % відповідно (p<0,001). Розтяжність і еластичність зовнішнього сфінктера була збережена у більшості пацієнтів (p<0,001) – 72,1±3,79 % і 76,4±3,59 %. Рідко при огляді у пацієнтів з хронічним гемороєм спостерігалася болючість – 8,6±2,37 %. Достатня вираженість вольового скорочення відмічалася у більшості пацієнтів – 92,9±2,18 % (p<0,001). Оцінку аноректальної дисфункції у пацієнтів з хронічним гемороєм III-IV ступеня за Goligher проводили, згідно критеріїв Rome IV. У пацієнтів з хронічним гемороєм III ступеня за Goligher достовірно рідше зустрічалися такі прояви аноректальної дисфункції як нетримання калу (OR 0,33, 95 %, CI 0,14-0,76, p=0,01), невизначений функціональний аноректальний біль (OR 0,24, 95 %, CI 0,09-0,60, p=0,003), швидкоплинна прокталгія (OR 0,18, 95 %, CI 0,06-0,56, p=0,003) та функціональні розлади дефекації (OR 0,26, 95 %, CI 0,11-0,60, p=0,002). Синдром Levator ani зустрічався з однаковою частотою і недостовірно відрізнявся у пацієнтів з різним ступенем тяжкості геморою. Дві і більше форми також частіше діагностували при геморої IV ступеня за Goligher - OR 9,05, 95 %, CI 3,70-22,15, p=0,001. При застосуванні методики огляду, рекомендованої ACG Clinical Guideline, в результаті аналізу функціонування м’язових елементів, які забезпечують адекватний механізм дефекації у пацієнтів з гемороєм III і IV ступеня за Goligher нами було виявлено п’ять варіантів функціональних розладів дефекації: фізіологічна реакція – у 51 пацієнта (36,4±4,07 %); диссинергія сфінктера – у 9 пацієнтів (6,4±2,07 %); спазм пуборектальної петлі – у 6 пацієнтів (4,3±1,71 %); диссинергічна дефекація – у 39 пацієнтів (27,9±3,79 %); неадекватна пропульсія – у 35 пацієнтів (25,0±3,66 %). При статистичному розподілі пацієнтів з хронічним гемороєм в залежності від віку та наявності дисфункції сфінктера і пуборектального м’язу, нами було встановлено, що різні порушення акту дефекації достовірно частіше спостерігалося у осіб молодого і зрілого віку. Було встановлено, що у 83 пацієнтів (59,3±4,15 %) була легка форма неспецифічної дисплазії сполучної тканини і у 57 (40,7±4,2 %) – середня. Серед пацієнтів з легкою формою 64 були з хронічним гемороєм III ступеня за Goligher і 19 – IV ступеня (OR 6,74, 95 %, CI 3,18-14,29, p<0,001; χ2=25,04). Серед хворих з середньою формою неспецифічної дисплазії сполучної тканини було 40 і 17, відповідно (OR 2,19, 95 %, CI 1,07-4,46, p<0,05; χ2=3,99). Було встановлено, що у всіх пацієнтів з хронічним гемороєм рівень оксипроліну у сечі був достовірно (p<0,05) підвищеним і склав 52,66±11,78 мг/добу. Спостерігалася залежність між підвищеним рівнем оксипроліну і наявністю геморою. У хворих на III ступінь цей показник складав 44,71±7,35 мг/добу, що достовірно (p<0,05) відрізнялося від показника пацієнтів з IV ступенем – 60,61±9,86 мг/добу. У групі контролю мінімальний показник оксипроліну у сечі складав 11,5 мг/добу, максимальний 31,8 мг/добу (медіана 18,2), тоді як у пацієнтів з гемороєм III ступеня мінімальний показник був 24,3 мг/добу, максимальний 65,2 мг/добу (медіана 45,9). У пацієнтів з IV ступенем медіана становила 55,23 мг/добу, при мінімальному показнику 40,5 та максимальному 78,2. Виявлені дані дозволяють підтвердити сполучнотканинну теорію розвитку. Аналіз випадків ранніх післяопераційних ускладнень показав, що проведення класичної гемороїдектомії Milligan-Morgan (перша група) у порівнянні з інтраопераційним застосуванням лазерного коагулятора (друга і третя групи) мало достовірно (p<0,001) вищу їхню частоту. Поряд із цим, при аналізі кількості пацієнтів різних груп, у яких відмічали інтра- і післяопераційні ускладнення, достовірної різниці не відмічали. У терміни 6 місяців нам вдалося провести аналіз післяопераційного стану у 113 пацієнтів, що склало 80,7 %. Частота ускладнень у віддалені терміни після операції Milligan-Morgan була достовірно вищою (р<0,05), ніж після лазерної відкритої гемороїдектомії і лазерної відкритої гемороїдектомії, доповненої лазерною транскутанною субмукозною мукопексією. Галузь – медицина.
