У дисертації досліджено постання, організаційну структуру та функціонування системи російських фортець на території Війська Запорозького Низового доби Підпільненської (Нової) Січі, а також повсякденні взаємини запорозького козацтва із російськими гарнізонами та сприйняття останніми території Запорожжя. Основну увагу приділено періоду між російсько-турецькими війнами 1735–1739 та 1768–1774 років. Військо Запорозьке Низове окресленого періоду, та скеровані на нього зусилля Російської імперії зі стабілізації російсько-турецького кордону (одним із інструментів яких і була російська військова присутність на території Запорожжя) розглянуто у контексті процесів закриття Дунайсько-Чорноморської ділянки Степового кордону Європи. Дослідження базується на мікросторичному підході. Російські фортеці на теренах Запорожжя будувалися у зв’язку з потребою вирішення перш за все поточних тактичних завдань російсько-турецької війни 1735–1739 років, спрямованих на розв’язання нагальних логістичних питань. Центральну роль серед них відігравали ретраншементи, розташовані по берегах Дніпра, які були передусім базами Дніпровської флотилії. Проте всі фортеці споруджувалися як об’єкти тимчасової польової фортифікації, що у подальшому зумовило швидке їх руйнування і втрату належного оборонного стану. Як системне явище російська військова присутність на теренах Запорожжя бере початок з 1736 року.
Система російських фортець на Запорожжі зазнавала змін: скорочення у зв’язку з ліквідацією Дніпровської флотилії на початку 1740-х років, та наприкінці 1740-х – у зв’язку зі зменшенням військової загрози; а також реформування у 1755 році. Ліквідація (і часткове консервування) Дніпровської флотилії зумовили скорочення чисельності залог та зменшення кількості діючих фортифікацій.
У 1755 році мало місце впровадження Росією нових важелів впливу у регіоні – Новосіченський ретраншемент було передано під командування офіцера Київського гарнізону як місцевого російського адміністратора при кошовому отаманові, безпосередньо підпорядкованого київському губернатору.
У справах комплектування і постачання російські гарнізони були відокремленим підрозділом Українського ландміліцького корпусу, який ніс на теренах Запорожжя караульну та патрульну служби у вахтовий спосіб.
Значну увагу у даному дослідженні приділено висвітленню внутрішньої організації російських залог на теренах Запорожжя, порядку комплектування та ротації гарнізонів, системі постачання. Загальна чисельність російських військових, що перебували на території Запорожжя з середини 1750-х і до 1768 року не перевищувала чотирьох сотень вояків. Ротації військових нижньодніпровської команди відбувалися у «ручному режимі», за ордером командира Українського ландміліцького корпусу. До повноважень командира нижньодніпровської команди входило й переміщення, у разі потреби, вояків між підпорядкованими йому фортифікаціями.
Проаналізовано вплив російської військової присутності на Військо Запорозьке Низове, виокремлено такі його складові, як контроль Запорожжя та спроби колонізації запорозьких теренів.
Завдання контролю за Запорозькою Січчю з’явилося вже восени 1736 року – комендант Новосіченського ретраншементу мав наглядати за настроями запорожців; згодом цей посадовець трактувався як представник київського генерал-губернатора при кошовому отаманові й місцевий російський адміністратор, який повідомляв губернатора про всі події на Запорожжі та російсько-кримському прикордонні.
Виділено державний (централізований) і приватний вектори російської колонізації запорозьких володінь. Обидва спиралися на російську військову присутність і обидва зазнали поразки внаслідок внутрішньої політики Війська Запорозького Низового, спрямованої на заселення своєї території. У 1740 році командирові нижньодніпровської команди були підпорядковані поселення, що стихійно виникали при російських фортецях, однак вже за декілька років більшість із них припинила своє існування внаслідок міграції населення у запорозькі села й містечка. Приватні слободи, що їх засновували російські офіцери на теренах Вольностей, з часом так само перейшли у підданство Запорожжя.
Попри конфліктність, відносини не були засадничо ворожимии, існували випадки взаємовигідного порозуміння, чому сприяли реалії прикордоння та гнучкість запорозького соціуму як питомо фронтирної
спільноти.
У світогляді російських командувачів поза офіційним дискурсом територія Запорожжя не належала до суто російських земель, і після 1775 року усвідомлювалася як новоприєднана. У міжвоєнний період
російська адміністрація однозначно розуміла Запорожжя як складову українського світу.
Отже, основою російських стратегій на Фронтирі була ліквідація запорозького козацтва. Специфіка ж Війська Запорозького Низового міжвоєнного періоду як автохтонної фронтирної спільноти, з одного боку,
й органічної складової українського світу – з другого, його протистояння імперському тиску на локальному рівні виразно підкреслює перехід на шлях, що вів до одержавлення Вольностей.
