У дисертації автор на основі опублікованих та неопублікованих архівних матеріалів, збірників документів та матеріалів, окремих спогадах сучасників, періодичній пресі дослідив особливості розвитку, основні етапи становлення пенсійного забезпечення в українських губерніях Російської імперії (ХІХ — на початок ХХ ст.).
Наукова новизна дослідження зумовлена відсутністю у історичній науці спеціальних узагальнюючих праць із визначеної теми. У дисертації вперше комплексно вивчено етапи та механізми, основні особливості формування системи регулювання соціальних виплат та пенсійного законодавства в українських губерніях Російської імперії, що функціонували у визначений період, зокрема й тих, діяльність яких дотепер не стала об’єктом наукової уваги; проаналізовано та критично оцінено наукові дослідження попередніх історіографічних періодів, переосмислено шаблонні трактування та підходи до визначеної проблематики, які спрощували, ідеалізували або неповною мірою відображали соціальні процеси, що відбулися в українських губерніях у ХІХ – на початку ХХ ст.; визначено основні напрями та обсяги роботи державних інституцій, в обов’язки яких входила виплата та контроль пенсійних соціальних виплат; здійснено об’єктивний аналіз ефективності діяльність відповідних державних органів та емеритальних кас із забезпечення пенсійних виплат окремим категоріям населення українських губерній; проаналізовано основні тенденції та особливості щодо соціальних пенсійних виплат місцевим чиновникам, військовослужбовцям, педагогам та службовцям навчальних округів.
У ході дослідження встановлено, що пенсійне забезпечення у вигляді регламентованого організаційно-правового інституту в Російській імперії з’явилося на початку ХІХ ст. як наслідок суспільних політичних, економічних та соціальних змін. Зауважимо, що окремі закони та постанови щодо грошових пенсійних виплат законодавчо вже були оформлені у попередній історичний період. Упродовж ХІХ – та на початку ХХ ст. базове законодавство про пенсійне забезпечення періодично зазнавало змін у вигляді доповнень та перезатверджень. Змін у матеріальній соціальній підтримці зазнавало чимало категорій населення: військові, чиновники, учителі, працівники сфери освіти, інженери шляхів сполучення, функціонери гірничо-добувної промисловості, робітники багатьох галузей економіки тощо.
Досліджено, що окрім державної системи пенсійного забезпечення, в українських губерніях свій розвиток отримала і система недержавної пенсійної підтримки. Суттєва різниця між такими системами полягала у співвідношенні розподільчих та накопичувальних принципів.
Виявлено, що упродовж ХІХ ст. пенсії робітникам, як і селянам, не виплачувалися ані державою, ані приватними особами. Окрему групу робітників складали громадяни, які працювали на державних гірничодобувних підприємствах. Починаючи з 1860-х рр. у середовищі робітників утворювалися спеціальні громадські спілки, які ініціювали організацію пенсійних, ощадних та кредитно-допоміжних кас. До 1903 р. для отримання матеріальної компенсації у разі нещасного випадку на виробництві, робітники підпадали під загальноросійське законодавство за умови, якщо працівник у суді доведе, що каліцтво сталося з вини власника виробництва. І лише у 1903 р. був прийнятий закон, у якому було прописана можливість робітнику отримати матеріальну компенсацію за втрату здоров’я та працездатність у вигляді винагороди або пенсії. Наступним етапом у розвитку законодавства про соціальне забезпечення робочих стали закони 1912 р. «Про забезпечення робочих у випадку хвороби» та «Про страхування робочих на випадок хвороби». Важливо наголосити, що цими законами вперше фіксувалися грошові виплати жінкам «по вагітності та пологам».
З'ясовано, що пенсійне забезпечення місцевих чиновників та військовослужбовців українських губерній встановлювалося як привілей за державну службу. Тобто право на пенсію давала «служба государю». Визначалися такі види пенсій: пенсія за вислугу років; пенсія по інвалідності; пенсія на випадок втрати годувальника; персональна пенсія. В основі класифікацій пенсій був визначений статус суб’єкту, який претендував на грошову допомогу.
Пенсійне забезпечення вчителів здійснювалося на основі спеціального законодавства. Право на пенсії мали викладачі та вчителі університетів, гімназій, прогімназій, сільських шкіл, початкових училищ та парафіяльних училищ. Грошова соціальна підтримка вчителів здійснювалась на основі ряду нормативних актів, які зазнавали змін протягом усього досліджуваного періоду.
Упровадження основ пенсійного законодавства, яке реалізовувалося в українських губерніях Російської імперії у ХІХ – на початку ХХ ст., характеризується як органічна складова соціально-економічних процесів. Процес становлення та впровадження пенсійного забезпечення для окремих категорій населення був досить складним, суперечливим і безпосередньо залежав від законодавчої політики російського самодержавства.
