Дисертація присвячена комплексному науковому дослідженню української правової думки про юридичний процес у хронологічних межах XIX ст. – 20-ті рр. XX ст. У ній охоплюються питання доцільності та можливої імплементації поглядів учених-юристів у розвиток сучасного вітчизняного процесуального права.
Проаналізовано понятійно-категоріальний апарат дисертаційного дослідження. Встановлено, що на стику XIX ст. – XX ст. формується нова галузь знань, де предметом дослідження виступає процесуальне право. Звернено увагу, що інтерес до теорії юридичного процесу серед фахівців права почав проявлятися з 60-х років XX ст. Констатовано, що поняття юридичного процесу сучасними вітчизняними вченими трактується в двоякому розумінні. В широкому сенсі він включає в себе комплекс теоретичних і практичних знань
та положень. У вузькому сенсі поняття «юридичний процес» трактується як юрисдикційна діяльність, що регулюється правом. Водночас більшість сучасних українських вчених є прихильниками теорії юридичного процесу в його широкому розумінні.
Розкрито роль перших дослідників права, вихідців з України, на формування та подальший розвиток теоретико-правових підвалин у Російській імперії. Підтверджено, що такі відомі вчені-юристи, як С. Десницький, М. Балудянський, О. Куніцин зробили вагомий внесок у формування юридичної науки з подальшим втіленням її результатів у розвиток загальнодержавного права.
Доведено, що становлення історико-правової науки на початку XIX ст. на українських землях відбувалося під впливом Дерптської історико-правової школи. Зазначено, що наукові праці таких її представників, як Й. Еверса та О. Рейца стали базовими для тогочасних науковців у дослідженні ґенези юридичного процесу на українських землях. Підкреслено, що саме з появою на території України історичної школи права почала розвиватися наука про юридичний процес.
Встановлено, що подальший розвиток правової думки про юридичний процес у другій половині XIX ст. відбувався під впливом суспільно-політичних та соціально-економічних змін. Дисертаційне дослідження показує, що погляди на юридичний процес еволюціонували в тісному взаємозв’язку зі змінами, що відбувалися в галузі тодішнього процесуального права та судівництва.
Констатовано, що такі відомі вчені, як Р. Лащенко, М. Чубатий та А. Яковлів стали фундаторами української історико-правової науки в діаспорі. Зауважено, що їх внесок у 20-х роках, на жаль, не був значним у розробку питання про ґенезу юридичного процесу, проте їх погляди мали певний вплив на подальше дослідження сфери процесуального права.
Зроблено висновок, що українська правова думка про юридичний процес ХІХ ст. – 20-х рр. ХХ ст. є вагомим внеском в історико-правову науку, тодішні правники одними із перших заклали міцні підвалини для подальшої її розбудови.
