Дисертацію присвячено формуванню цілісної концепції конституційно-правового регулювання духовно-культурних відносин, здатної стати доктринальною основою для відповідних політико-правових реформ в Україні..
У роботі охарактеризовано духовно-культурні відносини як предмет конституційно-правового регулювання в загальнотеоретичному аспекті, розкрито проблеми взаємодії конституції та ідеології в аспекті регулювання духовно-культурних відносин.
Обґрунтовано тезу про те, що духовно-культурна підсистема суспільного ладу є важливим елементом загального предмета конституційно-правового регулювання.
Виокремлено особливості конституційно-правового регулювання духовно-культурної сфери; до них віднесено: а) неоднорідність сфери культури як предмета правового регулювання, що зумовлює необхідність прийняття значної кількості нормативно-правових актів; б) складно-підпорядкованість сфери культури як предмета регулювання, що зумовлює потребу в розмежуванні повноважень між органами державної влади і місцевим самоврядуванням розподіляє й національне законодавство в сфері культурі на два рівні правових актів: загальнодержавні та місцеві; в) протекціоністський характер державної політики в галузі культури, що виражається у вирішенні державою завдань з підтримки національної культури, поширення культурних цінностей, підтримки програм та ініціатив щодо її розвитку; г) значною мірою декларативний характер правових актів, що приймаються у духовно-культурній сфері, особливо стратегій та концепцій; д) багатоманітність методів правового регулювання духовно-культурних відносин.
Відзначено, що в демократичному суспільстві людина є самоцінною та автономною, і внутрішній світ належить тільки їй, тож завдання держави і права зводиться до того, щоб створити максимально комфортні умови для духовно-культурного розвитку особистості людини. Натомість спроби держави підпорядкувати духовно-культурну сферу інтересам державного будівництва є проявом тоталітаризму і призводять до грубих порушень прав людини.
Продемонстровано, що в основі конституційно-правового регулювання духовно-культурних відносин лежать як загальні принципи засад конституційного ладу, так і особливі принци¬пи, що стосуються виключно даної підсистеми суспільного ладу. Залежно від специфіки політичного режиму і політичної системи для спеціальних принципів духовно-культурної системи характерна бінарність: ідеологічний плюралізм / ідеологічний монізм; свобода творчості / партійність творчості; державний полілінгвізм / державний монолінгвізм; світська держава / релігійна (клерикальна) держава тощо.
Обґрунтовано тезу про те, що ключову роль при визначенні конституційних засад духовно-культурних відносин відіграє співвідношення між конституцією та ідеологією.
Визначено, що предмет конституційно-правового регулювання духовно-культурної системи в сучасних державах складають три основні групи суспільних відносин: а) відносини щодо створення матеріальних та духовних цінностей культури; б) відносини щодо освоєння досягнень культури; в) відносини щодо охорони матеріальних та духовних культурних цінностей.
Надано розгорнуту характеристику системи культурних прав і свобод людини і громадянина за чинною Конституцією та поточним законодавством України. Звертається увага на деталізацію основних культурних прав у Законі України «Про культуру».
Обґрунтовано висновок про те, що за роки незалежності в Україні відбулася суттєва зміна взаємовідносин держави і сфери культури: від моделі держави-інженера, характерної для багатьох країн Східної Європи, до престижно-просвітницької моделі, що притаманна розвиненим державам Західної й Центральної Європи (наприклад, Франції). У законодавстві це виявилося в зміні «Основ законодавства про культуру» 1992 р. на Закон України «Про культуру» 2010 р.
Сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання духовно-культурних відносин в Україні; зокрема, запропоновано: а) доповнити Конституцію України окремою статтею, присвяченою культурі та її значенню для розвитку українського суспільства; б) перелік основних культурних прав людини і громадянина в Конституції України доповнити правом на доступ до культурних цінностей; в) у Законі України «Про культуру» передбачити легальне визначення понять «культурна послуга», «мінімальні стандарти забезпечення населення культурними послугами», «центр культурних послуг», запровадження моніторингу та оцінювання реалізації державної культурної політики; г) процес децентралізації публічної влади поширити на духовно-культурну сферу.
