Дисертація присвячена дослідженню теоретичних, правових і організаційно-методичних основ участі прокурора у вирішенні питання про закриття кримінального провадження, а також формулюванню науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення її нормативної регламентації та правозастосовної практики.
У роботі розкрито правову природу діяльності прокурора при закритті кримінального провадження. Встановлено, що вона займає проміжне місце між досудовою і судовою діяльністю прокурора у кримінальному провадженні, які об’єктивуються у таких конституційних функціях прокуратури, як організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку та підтримання публічного обвинувачення в суді. Обґрунтовано доцільність позиціювання цієї діяльності в межах такої складової конституційної функції прокуратури, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 131-1 Основного Закону, як «вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження». Водночас доведено, що, хоча діяльність прокурора щодо закриття кримінальних проваджень і не є суто наглядовою, проте в аспекті перевірки постанов слідчого, дізнавача її можливо розглядати в межах категорії «прокурорський нагляд».
Проаналізовано зарубіжний досвід діяльності прокурора на етапі закінчення досудового розслідування серед окремих країн англо-американської (Англія, США) та континентальної (ФРН, Франція, Швейцарія) правової сім’ї, а також пострадянських держав (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Молдова, Грузія), на підставі якого встановлено, що основними формами закінчення досудового розслідування є закриття кримінального провадження або направлення кримінального провадження на розгляд суду. Ключову роль у застосуванні вказаних форм закінчення досудового розслідування відіграє прокурор, який виступає суб’єктом, що веде кримінальне провадження на досудовій стадії і, таким чином, наділяється повноваженням приймати рішення про його закінчення у формі звернення до суду з обвинувальним актом або, якщо відсутня можливість судового розгляду кримінального провадження – про його припинення (закриття). Досвід більшості західних держав та окремих пострадянських, які обрали за зразок західну модель кримінального провадження (Молдова, Грузія), передбачає виключну роль прокурора у прийнятті рішення про припинення кримінального переслідування. Водночас у державах, кримінальний процес яких залишається у парадигмі «радянської» моделі, повноваження у цій сфері мають також слідчий та дізнавач.
Охарактеризовано об’єкт і предмет діяльності прокурора щодо закриття кримінального провадження. Об’єкт відповідної діяльності розкрито за допомогою характеристики закриття кримінального провадження як форми закінчення досудового розслідування. На підставі статистичних даних встановлено, що закриття кримінального провадження є найбільш поширеною формою закінчення досудового розслідування. Це зумовлено запровадженням автоматичного порядку початку досудового розслідування, коли роль «процесуального фільтру» замість рішення про порушення кримінальної справи стало відігравати закриття кримінального провадження. У зв’язку із цим сформульовано низку пропозицій щодо зменшення кількості закритих кримінальних проваджень в Україні.
Виокремлено підготовчий, основний і заключний етапи діяльності прокурора щодо закриття кримінального провадження. Граничною межею цієї діяльності запропоновано вважати момент, коли кримінальне провадження остаточно закінчується, яким, в свою чергу, можна вважати сплив строку на його поновлення (передбаченого законом строку оскарження постанови про закриття кримінального провадження та скасування постанови слідчого про закриття кримінального провадження прокурором) або набуття законної сили рішенням суду про закриття кримінального провадження зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.
