Дисертація є першим у вітчизняній науці цивільного права спеціальним комплексним дослідженням цивільно-правового аспекту правового регулювання відносин в сфері збереження та розкриття банківської таємниці. У межах дослідження здійснено комплексний аналіз наукових підходів до визначення банківської таємниці, законодавства в сфері реалізації суб’єктивного цивільного права на захист фінансової інформації особи та юридичної практики з питань захисту даного права та відшкодування завданої шкоди.
В ході дослідження історичних та теоретичних засад формування інституту банківської таємниці було проаналізовано основні етапи генезису інституту банківської таємниці, визначено поняття останньої, виокремлено функції, ознаки та місце банківської таємниці в правовій дійсності.
За результатами дослідження історії розвитку вітчизняного законодавства в сфері охорони банківської таємниці, з’ясовано, що норми цивільного права в сфері захисту банківської таємниці зароджуються в епоху переходу від феодального до капіталістичного укладу, коли правом починають враховуватися як приватні інтереси окремих господарюючих суб’єктів, так і публічні інтереси держави. На українських землях перші норми в сфері захисту інформації, отриманої фінансовими установами, були закріплені в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року (у редакціях від 1866 і 1885 років). Положеннями акту встановлювалась відповідальність за посягання на різні види комерційної інформації, в тому числі і на таємницю інформації, що отримувалася кредитними установами.
На основі аналізу історичних етапів формування інституту банківської таємниці визначено, що витоки генезису інституту банківської таємниці формувалися задовго до створення перших банківських установ у їх сучасному розумінні. Правове регулювання банківської таємниці стало похідним від сформованої раніше комерційної таємниці, врегульованої звичаями ділового обороту. Формування конфіденційного статусу особи вкладника відбулося ще за часів діяльності індивідуальних лихварів, в період коли останні перейшли від здійснення виключно кредитних операцій до прийому грошей на збереження. Досить часто протиправне походження коштів призводило до ситуації, за якої клієнти лихварів були зацікавлені в утаємненні відомостей про їх вклади, тому такі якості лихваря, як ступінь його надійності, здатність зберігати таємницю вкладу безпосередньо впливали на вибір лихваря клієнтом.
Аналіз вітчизняного законодавства в сфері охорони банківської таємниці свідчить про перманентні спроби покращення нормативно-правового регулювання даних відносин та підвищення ефективності правозастосовчої практики в даній сфері. В межах дослідженя аргументовано позицію, що на сучасному етапі розвитку інституту банківської таємниці проходить зміна підходів до розуміння банківської таємниці від конкурентної переваги, яку отримують клієнти окремих банків з огляду на інформаційну політику такого банку та його незалежний статус, до невід’ємного засадницького регулятивного положення у відносинах між банком та клієнтом.
Удосконалено доктринальне положення щодо галузевої приналежності інституту банківської таємниці. Визначено, що відносини в сфері банківської діяльності найчастіше відносять до публічних відносин та відзначають пріоритет їх правового регулювання відповідним галузевим законодавством, що має публічний характер. Однак, в межах дослідження доведено, що попри загальноімперативний характер таких відносин вони не ізольовані від цивільних правовідносин. Чинне законодавство про банки та банківську діяльність надає фінансовим, податковим, антимонопольним та правоохоронним органам широкі можливості для отримання інформації, що становить банківську таємницю. Треба неодмінно мати на увазі, що весь публічний елемент є невід’ємною часткою забезпечення та охорони банківської таємниці, а згодом і захисту приватного інтересу.
Визначено, що в фаховій літературі немає єдності у визначенні місця банківської таємниці в системі права України, адже дослідниками даних відносин сукупність правових норм, що регулюють питання збереження та розголошення банківської таємниці, ідентифікуються як інститут банківського права, як міжгалузевий комплексний інститут, як субінститут, який входить до інституту права конфіденційності комерційної діяльності в галузі інформаційного права України бо субінститут фінансового права. Набагато менше в літературі зустрічається визначень банківської таємниці як інституту цивільного права або розуміння відносин щодо банківської таємниці як таких, що мають приватно-правовий характер в той час, як загальні засади банківської таємниці закріплені в положеннях Цивільного кодексу України (ст. 1076 ЦК України називається «Банківська таємниця» та передбачає обов’язок банку гарантувати таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта.
