З’ясовано, що рукописи О. Селівачова, як правило, повніші за публікації, оскільки при підготовці до друку здійснювалися цензурна правка, редакційні скорочення та втручання. Зазначено, що в умовах демократичного суспільства гостро постає необхідність повернення у простір культурного буття сучасної України незаслужено забутих історичних постатей, особливо тоді, коли це зумовлено обставинами тоталітарного минулого, що внесли викривлення в різні форми комеморативних практик.
Акцентовано увагу на потужному мистецькому, професійному і духовному потенціалі кільканадцяти поколінь одного роду. Встановлено, що при всій істотності родинної традиції, яка дає дитині, разом зі шкільною освітою, культурний ґрунт, найважливішим є особиста природна схильність, оскільки діти тих самих батьків обирали не завжди ту саму професію чи рід діяльності. І, нарешті, коли рід продовжувався кілька віків (без огляду на характер занять його представників), тільки це вже створювало саму можливість вивчення закономірностей і випадковостей вітчизняної історії та культури крізь генеалогічну призму. Такий підхід завжди переконує живою конкретикою.
Спостержена нами своєрідна «зміна віх» у текстах О. Селівачова після 1917 року не зумовлена політичною кон’юнктурою, адже в тогочасному Харкові 1918–1919 рр. влада найдовше належала не більшовикам, а німцям, гетманцям, денікінцям. Ідеться про загальне усвідомлення кінця культури імперського періоду. Імена уявних ідейних союзників, які залучає Селівачов, показують широке коло критиків і класики, й фольклорної традиції, котрі представляють усі напрями культурно-соціологічної думки ХІХ століття. Тут і революціонери-демократи (В. Бєлінський, М. Добролюбов, Д. Писарєв), ліберали (І. Бунін, М. Гершензон, І. Тургенєв), консерватори містичних і слов’янофільських відтінків (М. Гоголь, О. Міллер, В. Соловйов, О. Соболевський), шукачі релігійного відродження (Д. Мережковський, М. Неплюєв, Л. Толстой). При цьому вплив багатьох із них відчувається в текстах молодого харківського вченого.
Розглянуто тексти О. Селівачова, які відбивали ідейні суперечності революційної доби щодо ставлення до класики та новітніх форм художньої творчості в аспекті пріоритету естетичних або морально-дидактичних критеріїв. Виявлено, що тексти молодого харківського вченого відображали, якими саме шляхами глорифікація наприкінці XIX ст. фольклорної та поетичної класики швидко змінювалася на початку наступного століття критичним ставленням. І сприяли цьому найрізноманітніші чинники у широкому спектрі від консервативних антипрогресистських ідей – до модерністських і авангардних інтенцій радикального оновлення.
Висвітлено питання віри, релігії й атеїзму, богоявлення та богоборства у поезії символістів і зроблено висновок, що ліричні герої розглядуваних О. Ф. Селівачовим авторів у неприйнятті пересічності, банальності – по-новому розвивали сформовані ще раніше ідеї: «поет і натовп», обожнення реальності й обоготворення власної особистості. Молодий учений, попри свою швидше консервативну світоглядну позицію, захоплено вітав ще не визнане всіма сучасниками мистецтво модерністів, передусім як талановите, багате новими формами й смислами художнє явище, сумнівався в справедливості застосовуваного до неї ярлика «декаданс», усвідомлював відсутність прямої відповідності між естетико-художніми преференціями, політичними й релігійними переконаннями.
