Актуальність дисертації пов’язана з тим, що після здобуття Україною незалежності в 1991 р. суттєво зріс інтерес до вивчення історії українського національного руху Галичини “довгого” ХІХ ст., складовою частиною якого була діяльність русинів у представницьких органах влади Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) монархії. Протягом 1861–1897 рр. в австрійському парламенті українські депутати виступали на захист інтересів місцевого населення краю. Хронологічно робота охоплює період від відновлення парламенту в Габсбурзькій монархії 1861 р. до закінчення восьмої каденції 1897 р.
Основою для дослідження стали неопубліковані архівні матеріали (з двох архівів в Україні – ЦДІАЛ України і Держархіву Івано-Франківської обл.), дані стенографічних протоколів парламенту (100 позицій у списку використаних джерел і літератури), австрійських законів, тогочасних періодичних видань та спогадів безпосередніх учасників і свідків подій. Цінну інформацію для роботи почерпнуто з наявної історіографічної бази, насамперед, праць сучасних українських істориків І. Чорновола, М. Мудрого, О. Аркуші, А. Кліша, австрійського історика Г. Біндера, польського – С. Піяя та ін. Щодо архівних матеріалів, то вони стосуються передусім передвиборчих кампаній, тоді як діяльність українського представництва відображають стенографічні протоколи парламенту, що містять відомості про кожного депутата.
У дослідженні розкрито участь українського населення у виборах до австрійського парламенту. Роль керівника передвиборчими кампаніями галицьких русинів взяло на себе засноване в 1870 р. у Львові політичне товариство русофілів (москвофілів) “Русска (далі – Руська) рада”, особливо після запровадження безпосередніх виборів до Палати послів у 1873 р. Товариство визначало кандидатів у посли, займалося друком і поширенням агітаційних листівок серед населення, залучало фінансові ресурси до передвиборчої кампанії і т. п. Русофіли відстоювали ідеї панславізму та єдиного “русского міра”, що охоплювало в їх розумінні “великоруські” (російські) та “малоруські” (українські) етнічні землі. Незважаючи на певний успіх на виборах 1873 р. (15 депутатів), у діяльності “Руської ради” спостерігалися значні недоліки (відсутність комунікації безпосередньо в округах, централізоване призначення кандидатів, пасивність послів у парламенті та ін.), які призвели до поступового падіння чисельності депутатів-русофілів. На виборах 1879 р. русофіли здобули лише три мандати, 1885 р. – один, а 1891 р. – жодного.
Водночас з’ясовано роль галицьких народовців у передвиборчих кампаніях. Уперше народовці організовано взяли участь у виборах 1885 р., коли створили спільний з русофілами комітет – Головний руський комітет виборчий (далі – ГРКВ). До цього часу координація зусиль народовських діячів на виборах безпосередньо не здійснювалася, вони брали участь у складі польського або русофільського передвиборчих комітетів. Однак до початку 1880-х рр. галицькі народовці значно поступалися в ідейно-організаційному відношенні русофілам, не мали власної політичної організації (“Народна рада” виникла лише в 1885 р.). Перелом у народовсько-русофільському суперництві в Галичині остаточно відбувся на зламі 80–90-х рр. ХІХ ст., що було пов’язано з політикою польсько-українського порозуміння, т. зв. “новою ерою”, при підтримці австрійської влади (1890–1894 рр.). На чергових виборах 1891 р. народовці вперше самостійно створили Руський головний комітет виборчий (РГКВ) та здобули сім мандатів, для порівняння, русофіли – жодного. Депутатами стали відомі народовські діячі: Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Телішевський та ін.
