Дисертацію присвячено компаративному дослідженню ранньодержавних інститутів скандинавів, полабських і поморських слов’ян. У центрі його уваги перебувають середньовічні зібрання – тінг і віче. Учасників, перебіг, діяльність, еволюцію та інші аспекти асамблей проаналізовано з урахуванням державотворчих процесів, особливостей суспільних устроїв останньої чверті VIII – середини XII ст. Обґрунтованість зіставлення обумовлюють відомості про одночасність і подібність розвитку Норвегії, Швеції, Слов’янського Полаб’я й Помор’я. Характерними для регіонів були стійкість додержавних форм влади, довготривалість побутування язичницьких вірувань, повільність трансформації владних інститутів, притаманна архаїчним суспільствам колективна форма управління. Поєднання наративних, археологічних, правових, епіграфічних і топографічних джерел дає змогу всебічно проаналізувати ці суспільні устрої та ранні держави на етапі політичної консолідації, централізації, християнізації та поглиблення соціальної стратифікації. Враховано найновіші досягнення історичної науки й найважливіші теоретико-методологічні напрацювання медієвістів, археологів, антропологів і знавців рунічного письма, зокрема, дискусію про історичну цінність середньовічних наративних джерел – саг, хронік і житій. Використано досягнення історичної компаративістики, понятійний апарат політичної антропології (концепти вождівство та дружинна держава), антропологічний підхід під час розгляду звичаєвого права.
Порівняння процесів державотворення засвідчує типологічну й часову близькість суспільно-політичної еволюції у скандинавів і слов’ян в останній чверті VIII – середині XII ст. На підставі археологічних і писемних джерел простежується консолідація та інтеграція племінних організмів – перший етап державотворення. Ранні держави скандинавів і слов’ян утворились у подібний спосіб, а саме шляхом об’єднання складених вождівств у єдине ціле. Найчастіше державотворення відбувалося на територіях скупчень економічних, політичних, релігійних центрів. Охарактеризовано найважливіші владні інститути скандинавів і слов’ян, а саме: повноваження вождів різних рангів, правителів, знаті, дружин, особливості функціонування осередків язичницьких культів, бенкети.
Підтверджується участь у скандинавських і слов’янських асамблеях аналогічних або подібних суспільних станів – мешканців одного чи декількох поселень і прилеглих територій, існування сільських і міських зібрань, тінгу й віча локального, регіонального та загальнодержавного рівнів. Заможніші прошарки населення були активнішими під час асамблей, а вплив еліти на їхній результат у всі періоди та на всіх рівнях був визначальним. Ухвалення рішень зазвичай відбувалось у спеціальних місцях, що надавало подіям особливого значення в очах громади. Писемні джерела доводять, що тінги й віча були подібними до святкувань, передусім ритуалізованими. Дискусії і промови були не лише способами обміну важливою для громади інформацією та її обговорення, а й сакралізованими й театралізованими подіями. Відзначається функціонування запланованих, регулярних і спонтанних зборів. Встановлено найважливіші суспільно-політичні функції зібрань, а саме організаційну, репрезентативну та об’єднавчу. Водночас асамблеї відігравали судову роль, яка знаходить підтвердження майже в усіх писемних джерелах. Зроблено висновок про інституційну спорідненість скандинавських і слов’янських асамблей, засвідчену цілком незалежними джерелами. Отож тінг і віче є варіаціями одного й того самого ранньодержавного інституту.
