Дисертація є комплексним науковим дослідженням обмежувальних засобів у кримінальному праві України, на підставі якого розроблено науково обґрунтовані пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення положень про обмежувальні засоби у КК України та практики їх застосування. У дисертації проведено аналіз теоретико-методологічних засад дослідження обмежувальних засобів. Проаналізовано стан наукових досліджень, які пов’язані з питаннями призначення особі одного чи декількох обмежувальних засобів. Завдяки проведеному історико-правовому аналізу обмежувальних засобів у кримінальному праві України виявлено їх зародки. Так, вдалося простежити підходи та погляди до формування системи кримінально-правових засобів загалом у різні періоди існування української державності. Вивчення зарубіжного досвіду регламентації кримінально-правових засобів дало змогу підтвердити, що незважаючи на різні типи правових систем, у межах яких знаходяться іноземні держави, у їхньому законодавстві існують правові явища, які мають спільне з обмежувальними засобами за КК України. Сформульований висновок про те, що обмежувальні засоби, передбачені у КК України, за правовою природою відносяться до засобів безпеки. Це підтверджується наявністю специфічної мети обмежувальних засобів, а саме убезпечення потерпілої особи від винного та запобігання вчиненню нових протиправних діянь щодо такої. Надано авторське визначення злочину, що пов’язаний з домашнім насильством, із вказівкою на дві конститутивні ознаки, а саме форму, яка повинна бути притаманна для домашнього насильства (фізична, сексуальна, психологічна або економічна), та визначене коло осіб. Водночас основною концепцією дисертаційної роботи є обґрунтування можливості розширення сфери застосування кримінально-правових обмежувальних засобів і на інші склади кримінальних правопорушень, які не пов’язані з домашнім насильством. Проілюстровано, що потенціал кримінально-правових обмежувальних засобів є применшений, адже такі здатні виконувати завдання КК України та досягати поставленої мети і в разі вчинення будь-якого кримінального правопорушення, де необхідно забезпечити безпеку потерпілого. Проаналізовано й умови призначення особі одного чи декількох обмежувальних засобів. Запропоновано диференціацію строків застосування обмежувальних засобів з огляду на існування у КК України поняття кримінального правопорушення та його видів. Обґрунтовано необхідність відмови від зазначення нижньої вікової межі (вісімнадцять років) для особи, якій призначається один чи декілька обмежувальних засобів. Встановлено, що потребують модернізації і різновиди обмежувальних засобів, які передбачені у частині першій статті 91-1 КК України. Проведене дослідження допомогло сформулювати поняття кримінально-правових обмежувальних засобів. Отже, кримінально-правові обмежувальні засоби – це примусові засоби кримінально-правового характеру, які полягають у обмеженні реалізації певних прав і свобод особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, з метою убезпечення потерпілої особи та запобігання вчиненню щодо неї протиправних діянь у майбутньому. Встановлено відсутність належного правового регулювання контролю за виконанням обмежувальних засобів, передбачених статтею 91-1 КК України. Поки що положення частини четвертої статті 91-1 КК України щодо суб’єктів контролю носить лише декларативний характер. Проаналізовано проблеми встановлення кримінальної відповідальності за умисне невиконання обмежувальних засобів, передбачених у КК України.
