Зважаючи на складну військово-політичну ситуацію, у якій зараз перебуває Україна, через повномасштабне військове вторгнення Російської Федерації, яка, окрім окупації частин Луганської та Донецької областей і анексії Автономної Республіки Крим у 2014 р., тимчасово окупувала в 2022 р. частину українських територій. Водночас одним із викликів, що постав перед Україною в 2023 р., стала мілітарна неоімперська політика російської влади, що актуалізує необхідність вивчення історії воєнних агресій цієї держави. Історичний досвід окупації територій Галичини та Буковини в роки Першої світової війни засвідчує, що в релігійній, освітній та культурній сфері тогочасна російська влада дотримувалася імперських, шовіністичних загарбницьких принципів, які використовуються і зараз в ході повномасштабної війни РФ з Україною на окупованих російськими військами територіях півдня та сходу.
Наукова новизна дисертаційного дослідження зумовлена відсутністю в українській та зарубіжній історіографії спеціальних узагальнюючих праць із визначеної теми у вказаних хронологічних рамках. У дисертації детально проаналізовано наявний історіографічний доробок українських та іноземних науковців з теми дослідження та введено у науковий ужиток маловідомі документальні джерела із архівів та наукових бібліотек України, Польщі та Росії, які не використовували раніше або вивчалися фрагментарно.
Проаналізовано принципи формування та організації релігійної політики російської окупаційної влади в Галичині та Буковині під час Першої світової війни та охарактеризовано загальні тенденції поширення православ’я на окупованих територіях. Заходи російської окупаційної адміністрації щодо «переведення» греко-католиків до православного віросповідання були одним із елементів програми русифікації. Релігійне питання вважалося наріжним, оскільки у відповідності із планами вищого російського керівництва, у випадку військової перемоги над Австро-Угорщиною, територія Галичини та Буковини мала бути «возз’єднана» із Російською державою задля досягнення «історичної справедливості».
Докладно показано, що питання освіти використовувалося російською владою для боротьби проти українського національного руху. Російська імперія намагалася одночасно із релігійним та мовним питанням вирішувати й освітні проблеми заради досягнення своїх політичних цілей. Визначено, що наявність української школи в Австро-Угорській імперії ускладнювала боротьбу із «українським сепаратизмом» в Російській імперії. З’ясовано, що використання питання освіти для зміцнення російської окупаційної влади у Галичині та Буковині упродовж 1914–1917 рр. призвело здебільшого до результатів, протилежних очікуваним. Дії російської окупаційної адміністрації у сфері освіти фактично спричинили руйнацію всіх рівнів розгалуженої мережі навчальних закладів, які функціонували в Галичині та Буковині у довоєнний період.
З’ясовано, що політика, яку проводила російська влада на окупованих територіях, не мала чітко окреслених планів щодо організації управління, що стосувалося питання релігії та освіти, а також сфери культури. Це підтверджується тим, що в РМ у перші місяці війни зовсім не підіймалися питання, пов’язані з національними, культурними чи релігійними проблемами. Плани щодо розв’язання цих питань складалися вже в ході військових дій, про що свідчать кардинально різні підходи в управлінні на різних етапах війни, через що політику російського самодержавства можна вважати імпульсивною, ірраціональною й до кінця не продуманою в тому, що стосується перспектив та наслідків війни.
У цілому культурна та освітня діяльність російської окупаційної адміністрації в Галичині та Буковині стала свідченням разючої різниці між офіційно декларованими «визвольними» гаслами та реальною політикою, що мала виразно імперський, шовіністичний та загарбницький характер.
Ключові слова: Перша світова війна, Галичина, Буковина, Австро-Угорська імперія, Російська імперія, російська окупація, релігія, освіта, культура, русифікація.
