Дисертація є першим комплексним науковим дослідженням, присвяченим податково-правовому регулюванню збору за місця для паркування транспортних засобів, його еволюціонуванню та перспективам удосконалення.
Актуальність теми дослідження обумовлена намаганням нашої держави досягнути конструктивних результатів децентралізаційної реформи, наблизитися у цьому аспекті до напрацьованих в Європейському Союзі стандартів. Збільшення податкових надходжень до місцевих бюджетів, використання для цього потенціалу паркувального оподаткування слугуватиме дієвим фіскальним важелем у побудові міцного фінансового фундаменту територіальних громад. Задля досягнення окресленого результату необхідно посилити науковий супровід справляння збору за місця для паркування транспортних засобів, розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України.
У результаті проведеного дослідження, критичного аналізу досягнень вітчизняної за зарубіжної науки, вітчизняного законодавства, права європейських та пострадянських держав щодо справляння паркувальних податкових платежів, вирішено наукове завдання, що полягає у вдосконаленні теоретичних засад та практики податково-правового регулювання збору за місця для паркування транспортних засобів.
Ретроспективне дослідження вітчизняного податкового законодавства дозволило виокремити залежно від ключового для нього нормативно-правового акта кілька умовних хронологічних (фізично-календарних) періодів/етапів модернізації податкового законодавства, дотичного до паркування і стоянки транспортних засобів: перший період (1991 рік – 5 червня 1993 року). Його особливою рисою є відсутність законодавчого регулювання оподаткування паркування і стоянки транспорту на загальнодержавному рівні, на місцевому рівні втручання влади у ці відносини переважно мало довільний характер; другий період (5 червня 1993 року – 2 грудня 2010 року). Домінантний акт цього періоду – Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори». Модернізація законодавчої регламентації справляння вітчизняного паркувального податкового платежу в межах цього періоду здійснювалася у два етапи: 1) від 5 червня 1993 року до 11 липня 1995 року; 2) від 11 липня 1995 року до 2 грудня 2010 року. Такий поділ виправданий корекцією, що відбулася у 1995 році і стосувалася принципової відмови нормотворця при визначенні граничної ставки збору від прив’язки до мінімальної заробітної плати на користь неоподаткованого мінімуму доходів громадян; третій період (2 грудня 2010 року – дотепер). Його початок пов’язаний з прийняттям ключового законодавчого акта сьогодення – Податкового кодексу України. Запропоновано виділити три етапи третього періоду: 1) від 2 грудня 2010 року до 28 грудня 2014 року; 2) від 28 грудня 2014 року до 24 грудня 2015 року; 3) від 24 грудня 2015 року дотепер. Специфіка зазначених етапів полягає, зокрема, у зміні назви і структури профільного розділу (розділ XII) ПК України, введенні нової спеціалізованої статті (статті 268¹ замість статті 266), яка перебрала на себе законодавче регулювання аналізованого податкового платежу, наданні повноважень у контексті визначення платників збору та його об’єкту радам об’єднаних територіальних громад.
Пропонується використання тріади альтернативних критеріїв хронологічної періодизації генезису податкового законодавства України, дотичного до паркування і стоянки транспортних засобів: а) дата прийняття компетентним органом основного нормативно-правового акта (обрано як основна підстава темпорального поділу); б) варіант текстуального визначення предметів паркування, що використовується в законодавчих актах (вітчизняний нормотворець у цьому контексті застосовує як тотожні різні за змістом категорії: автомобіль, автотранспорт, транспортний засіб); в) дата набуття чинності законодавчих актів відповідного тематичного забарвлення. Використання такого критерію має як позитивні (дозволяє відстежувати хронологічні періоди безпосередньої дії конкретного нормативно-правового акта), так і негативні (нормативно-правовий акт може набувати чинності тільки у певній частині, поетапно тощо) моменти.
Аргументовано, що збір за місця для паркування транспортних засобів за своїм характером є умовно-обов’язковим, нецільовим, безоплатним, безумовним, безповоротним грошовим платежем до відповідного місцевого бюджету, що справляється згідно з Податковим кодексом України. Такі властивості вітчизняного паркувального обов’язкового платежу дозволяють віднести його до податків.
Мотивовано, що правову природу паркувального податкового платежу, який наразі справляється в Україні, доцільно розкривати через його характеристику як місцевого, реального (майнового), прямого податку з суб’єктів господарювання, що організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування та стоянки транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках.
